Музей Ракетних військ стратегічного призначення – винятковий музей, єдиний у Європі та країнах СНД. Дає змогу побачити на власні очі колишню міць України у сфері ядерної зброї.

Побувала у незвичному для дівочих інтересів місці – «Музеї Ракетних військ стратегічного призначення», що знаходиться поблизу селища Побузьке, Кіровоградська обл.

Враховуючи, що великим арсеналом знань у сфері ядерних технологій похвалитися не можу, об’єм інформації, отриманої під час екскурсії, перевантажив мій мозок. Проте, в той же час, дав змогу вкотре переконатися у тій силі і потужності, якою володіла Україна навіть після розпаду Радянського союзу, і яку так легковажно було втрачено.

Музей знаходиться на місці 46 ракетної дивізії Ракетних військ стратегічного призначення, де знаходилась пускова установка для ракети РС-20В (15А18М) «Воєвода» (за класифікацією NATO — SS-18 «Satan»).

Напевно найбільше з усього вразила досі невідома мені потужність даної ракети, яка в 500 разів перевищувала ті, що були скинуті американцями на японські міста Хіросіму і Нагасакі. Переглядаючи фотозгадки того, що лишилося після цих міст, охоплює жах від наших колишніх можливостей…

Музей являє собою бойову стартову позицію з шахтно-пусковою установкою, командним пунктом запуску ракети шахтного базування, наземним обладнанням (холодильний центр, енергоблок, вартове приміщення з автоматизованими системами охорони) і допоміжними механізмами ракетного комплексу «ОС», які збережені у первісному вигляді. Пощастило навіть спуститися на глибину 45 метрів, де знаходився командний пункт запуску ракети, до речі, досі у робочому стані.

Україна, будучи вже незалежною, була третьою у світі після США і Росії, ядерною державою. У 1991 році Україна володіла ядерним арсеналом, що складався приблизно з 1900 стратегічних ядерних боєголовок і 2500 одиниць тактичної ядерної зброї.

Звісно, ядерна зброя несе в собі величезну небезпеку не тільки для людини, а й для самої планети, оскільки завдяки радіаційному фону, який утворюється при ядерному вибуху, екологічне середовище змінюється. Однак, не полишає думка про те, яке місце у світі сьогодні б займала Україна, якби у 1994 році не приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Чи були б ми настільки беззахисними при військовому конфлікті? Чи були б ми настільки залежними в економічній сфері?

Хочеться думати про те, що колись ми еволюціонуємо настільки, щоб оцінити масштаби небезпеки ядерних технологій та прийти до висновку, що жодна влада та ресурси не варта екологічної катастрофи.