Схема української історії Михайла Грушевського

Вся наша надія – в нас, вся сила – в народі (М. П. Грушевський)

Ми живемо на зламі історії України, коли, нарешті, Великий народ стоїть перед можливостями утвердження власної незалежності і власної Держави на території, яку залишили йому минулі покоління.  Те, чого ми досягнемо сьогодні, буде визначати наше життя на багато років уперед. Ми стоїмо перед роздоріжжям, настав час обирати, яким буде наше майбутнє і творити його.

Зважаючи на останні події цього року, питання самобутності українського народу вкрай загострилося. Україна побачила своїх героїв! Серед нас є багато освічених, чесних і порядних людей, патріотів і свого народу і своєї Держави. Постать Михайла Грушевського багатозначна в історії становлення України,  як політик він пройшов шлях від засновника національно-демократичної партії Галичини і Товариства українських поступовців у Києві до творця засад української незалежної держави. З плином часу змінювалися його погляди, еволюціонували суспільно-політичні концепції, філософське сприйняття життя, але любов до свого народу і до історичної істини для нього завжди були найважливіші у науковій творчості та політичній діяльності.

М. С. Грушевський мріяв написати книгу з історії України, яку він уявляв «короткою і загальноприступною», цьому посприяли деякі обставини, а саме у 1903 р. він отримав запрошення від Вільної російської школи в Парижі для читання курсу лекцій з історії України. На основі лекцій вчений влітку 1903 р. підготував російською мовою «Очерк истории украинского народа», який, незважаючи на певні труднощі (видавці відмовляли у публікації у зв'язку з тим, що схема викладу матеріалу книги розходилася з офіційною), у 1904 р. праця побачила світ. У ній М. Грушевський рішуче виступив з науковою критикою російської схеми історії східноєвропейських народів, яка обстоювала концепцію "общерусскої" народності, її історії та культури, водночас нехтуючи історичним розвитком українського і білоруського народів, що, власне, було виявом російського історіографічного шовінізму.  Погляди автора щодо історичного минулого України суттєво відрізнялися від панівної в офіційній російській історіографії схеми розвитку історичного процесу за М. Карамзіним, С. Соловйовим, В. Ключевським, М. Погодіним. В узагальнювальній формі вчений виклав у 1904 році нову схему історії України в статті «Звичайна схема «русскої» історії і справа раціонального укладу історії східного слов'янства». Михайло Сергійович критично розглянув загальноросійську історичну схему і з'ясував у ній цілу низку невідповідностей. Ключовою думкою авторських роздумів є те, що «общерусскої» історії не було й не може бути, як немає «общерусскої» народності. Може бути історія всіх «руських народностей, кому охота їх так називати», або ж історія східного слов'янства. Вона й повинна стати, як вважав учений, на місце теперішньої «руської історії». М. Грушевський обґрунтував думку про необхідність вивчення різних гілок східного слов'янства, створив власну, а не підпорядковану російській, історію українського народу. М.Грушевський казав, що «обов'язком і головним життєвим завданням є не лише написати історію України, але й історично обґрунтувати право українського народу на самостійний культурний і політичний розвиток». Радянські історики обурювалися, а в своїх оцінках його історичної концепції єдналися з шовіністично налаштованими попередниками з дореволюційної російської історіографії. Зовсім іншим було ставлення до наукової спадщини М.Грушевського в українських діаспорних наукових колах, де намагалися зберегти і якомога ретельніше дослідити науковий доробок вченого.  

Головна праця життя М. Грушевського - «Історія України-Руси» 10-томна монографія, яку він писав з перервами протягом 1895-1933 років. Вона містить у собі виклад історії України від прадавніх часів до другої половини  17 століття, а також справила вплив на формування української історіографії новітнього часу.

Відомий український історик Олександр Оглоблин, що брав участь у антигрушевській кампанії початку 1930-х рр.., уже перебуваючи в еміграції, писав, що М. Грушевський залишив велику і страшну для ворогів українства спадщину як найсильнішу зброю. О.Оглобин пише : «Це його схема українського історичного процесу. Це його історична ідея України – синтезу нашої історії». Історик виділив три головних лінії, що лежать в основі схеми української історії за М. Грушевським:

1. Ідея українського народу, який зв’язує в одну цілісність усі історичні періоди, вікові традиції і зберігає інстинкт національної самоохорони. Народ, на його переконання, єдиний герой історії, творець і споживач культурних цінностей.

2. Ідея землі, спільної етнічної території як найвагомішої підстави розвитку народу, його етногенезу. Ще у вступі до першого тому «Історії України-Руси» М. Грушевський наголошував, що в житті українського, як і кожного іншого народу, зустрічаються дві великі творчі і діяльні сили – народність і територія. Взаємодія цих сил закладає фундамент історичного прогресу.

3. Ідея держави, влади, політичної організації суспільства. Віддаючи пріоритет народу як мотору історичного процесу, учений наголошував, що держава не має бути пасивною, вона повинна віддзеркалювати його устремління і виконувати захисну та регулюючу функції в суспільстві.

Таким чином М. Грушевський уперше в нашій історіографії органічно поєднав ці три ідеї в одне ціле, а саме в схему історії українського народу. Науковий синтез української історії характерний і для інших праць вченого. Його наукова концепція витримала перевірку часом і залишається актуальною й сьогодні, тому що вона всеосяжна і багатовимірна у часі і просторі. Сучасні ж історики інколи піддають критиці цей матеріал, але якщо людина хоче мати системне уявлення про українську історію, то так чи інакше мусить звертатися до «схеми Грушевського», оскільки рівноцінній їй вітчизняна наука не створила.