Труднощі правопису. Частина 2

Правопис - з погляду функціонування мови - слугує її корсетом.

«Урядове втручання взагалі, а в даному випадку з боку уряду, опанованого росіянами, у внутрішні закони мови було радянським винаходом і новиною. Ні поляки, ні румуни, ні чехи до цього не вдавалися, як не вдавалася царська адміністрація дореволюційної Росії. Вони всі обмежувалися на заходах зовнішнього тиску: забороняли вживати українську мову прилюдно, цілковито або частково; накидали державну мову через освітню систему; зваблювали українців своєю культурою й можливістю кар’єри; переселяли їх на неукраїнські території, а українські землі заселяли членами панівної нації тощо. Поруч цих «клясичних» метод радянська система встановлює контроль над структурою української мови: забороняє певні слова, синтаксичні конструкції, граматичні форми, правописні й ортоепічні правила, а натомість пропагує інші, ближчі до російських або й живцем перенесені з російської мови. Таким чином на радянській Україні конфлікт між українською і російською мовами перенесено з зовнішньої, позамовної сфери в середину самої мови. Боротьба відбувалася не тільки в людській психіці, а й у самій мові» (Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941): Стан і статус – Чернівці: «Рута», 1998. – С. 173).        

Наспраді, на думку І. Фаріон, найтрагічніше у «перегляді правопису» - втручання у фонетико-граматичні явища, які реально перебувають поза правописним полем, позаяк, за висловом Михайла Возняка, правопис – не законодавець мови, а лише її найточніший образ. Невипадково професор Степан Смаль-Стоцький наголошував, що найбільша хиба правописних реформ полягає не так у зміні правопису, як літературної мови, а причина цього у невмінні розрізняти, що належить до мови, що до граматики, а що до правопису. Позаяк почалося волюнтаристське втручання у фонетико-граматичну будову, то під загрозою самостійного природного розвитку опинилася сама мова. Диктаторська державна машина затиснула її у прокрустове ложе російськомовної норми, якою ми послуговуємося й досі.

Теперішній правопис, - веде далі філолог, – дитя сталінських часів – з доповненнями 90-го і 93-го років (літера ґ, кличний відмінок тощо) – свідчення половинчастих змін, які відбуваються і не відбуваються водночас, що насправді відображає глибоку кризу нашої ідентичності. За таких умов написання навіть окремих слів (незалежності чи незалежности, Фрейд чи Фройд, Афіни чи Атени), а остаточний вибір варіанта стане врешті-решт показником політичної і культурної орієнтації суспільства. Тому, зрозуміло, що вирішення проблеми правопису, як зазначає Герман Стюарт, залежить не так від лінгвістичних аргументів, як від можливостей суспільства зберегти культурно-національні традиції у супротиві до чужої ідеологічної тенденції. «Мовляв, ну й проблеми знайшли у наш буремно-злиденний політико-економічний час… По-перше, коли виникає проблема, то її слід вирішувати. А вона у нас кричуща, бо теперішній правопис – це московський сарафан на українському тілі. По-друге, правописні і мовні зміни завжди суголосні з політико-економічними кризами і злетами, позаяк сама мова у всіх її проявах категорія політична і державницька… Після всіх цих перелічених жахів сталося свято: ми таки отримали гідний Проєкт українського правопису (йдеться про Проект українського правопису 1999 року, заснований головно на нормах Правопису 1929 року. Верховна Рада так і офіційно не затвердила його. У намаганні дерусифікувати український правопис 1999 року українські вчені Василь Німчук, Олександр Пономарів, Іван Вихованець, Ніна Клименко, Ніна Тоцька та ін. розробили "Український правопис. Проєкт найновішої редакції", який базується на правописі 1928 року. Особливістю "Проєкту 1999" є те, що в ньому враховано ті фонетичні та морфологічні зміни, що склалися в мові традиційно від 1928 року. До прикладу, там, де правопис 1928 р. каже: "дифтонг еі в нових запозиченнях передаємо через ай (після л – яй , а не ей) : Райн, Ляйпціг; "Проєкт 1999" пише: Лейпціг, Рейн, мотивуючи таке написання традиційним. У "Проєкті" ви не знайдете тих застарілих правописних норм, на які ще можна натрапити у правописі 1928 року (кляса, філольоґія), навіть краще сказати, що ці правописи один одного доповнюють. Загалом "Проєкт 1999" можна вважати дуже вдалою синтезою чинного правопису та так званого скрипниківського правопису 1928 р., бо за своїм характером він є неначе перехідною ланкою між правописною ситуацією сучасности і тією, яку прагнемо бачити в майбутності. – А. Т.), що повертає нас, власне з метою руху вперед, у нормативний, науковий, національно наповнений мовосвіт. Ми маємо можливість позбутися чужої форми, що встигла спотворити і сам зміст. Попри це, ми, свідомі унікальної незнищенности, всупереч усьому йдемо до самих себе. Адже вже років п’ять у Львові, наприклад, існують видавництва, що самотужки, без волі на то зверхників, працюють за стрижневими нормами Правопису 1929 року. Це «Літопис», «Місіонер», «Свічадо», «Журнал фізичних досліджень», тощо, у Києві ж – «Сучасність», «Критика» і т. д. Згадаймо, як блискуче розпочинав цю роботу канал 1+1 та ІСТV…, а тепер продовжують редактори новин на каналі СТБ та окремі кореспонденти 1-го каналу національного радіо, тоді як у часи совдепії всі періодичні видання і видавництва регулярно одержували «чорні» списки питомих українських лексем, що опинилися начебто поза мовним законом. Словом, джина випущено з пляшки. Сильні не відступають – вони діють через слово. Щоб затвердити нові, тобто добре напрацьовані старі правописні норми потрібно: а) навчитися любови до себе через рідну мову і культуру; б) знати, чому так правильно, а по-иншому неправильно; в) хотіти знати, як правильно, бо від хотіти – до творити пів кроку. Потрібен і соціяльний чинник. Державні зверхники: президент, прем’єр-міністр, віце-прем'єр-міністр, міністр освіти, - осягнувши три попередні чинники, мають схвалити із доопрацюванням цей Проєкт як нагальну потребу часу, як свідчення національного поступу, як гаранта природного і самобутнього розвитку нашої мови. Згадаймо до слова, що перемога фонетики над етимологією у 90-ті рр. ХІХ ст. в Галичині та Буковині по семилітній упертій боротьбі сталася головно тому, що за неї стояли урядовці. Бо Степан Смаль-Стоцький та Федір Гартнер своєю працею «Руська граматика» (1893 р.), яку впровадили у школи, переконали їх у великій користі правописної реформи. І це тоді, коли наради вчених у Львові і Чернівцях висловлювалися проти зміни правопису. І це тоді, коли російський уряд (їх, як бачимо, всюли повно) висловив ноту дипломатичного протесту проти зміни етимологічного письма на фонетичне… Чом не сьогоднішнє шарпання російсько-українських «сношений» на теми «ущемление прав русскоязычних»? А тут ще й новий правопис на їхні імперські голови… Правопис –це форма чи сутність мови? Якщо форма, то вона має випливати із внутрішньої будови мови, витлумачуючи і стверджуючи її традиції; якщо сутність, то її слід оформити відповідно до природних мовних закономірностей. У будь-якому разі правопис слід унезалежнити від позамовних чинників, а тим паче радянської доби, що методологічно і методично творила через правопис радянську версію нашої мови. Якщо застосувати Стусів вислів, що «письмо з помилками – це як невмиті руки чи зуби» (Стус Василь. Листи до сина. – Івано-Франківськ, 2001. – С. 150), то в теперішньому одязі наша мова за окремими фонетико-морфологічними ознаками нагадує цілком розхитану систему. Тож чи не зодягнути її у природний корсет, припасований до тіла. І буде вона струнка, граційна – і неповторна» (Фаріон Ірина. Правопис – корсет мови? Український правопис як культурно-політичний вибір. – Львів: Свічадо, 2004. – С. 110-112).

Ось як коментує пропоновані зміни доктор філологічних наук, професор кафедри мови та  стилістики Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, академік Академії наук вищої школи України, заступник голови Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка О. Д. Пономарів: «Хотів би зупинитися на тих (рекомендаціях – А. Т.)  із них, якими особливо лякають громадськість люди, причетні й непричетні до мовознавства. Почну зі слів етер, катедра, міт тощо, які пропонуємо вживати поряд з їхніми фонетичними варіантами ефір, кафедра, міф та ін. У грецькій мові в цих словах немає звука ф; давні греки вимовляли там придиховий т, сучасні — міжзубний т. У переважній більшості старих і нових запозичень із грецької та інших мов ми також передаємо його через т: акант, бібліотека, етика, лабіринт, математика, тема, хризантема тощо. Але є невелика кількість слів, де замість т вживаємо ф: міф, пафос (пор, однокореневі патетика, патогенний), орфоепія (пор. ортодоксія, ортогональний). Тож ми й пропонуємо писати міт, катедра тощо. Але щоб не було дуже різкої зміни, варіанти міф, кафедра тощо теж нехай залишаються нормативними.

Хіба може неупереджена людина, хоч трохи обізнана з фонетичними законами української мови, дивуватися, а то й обурюватися пропозицією послідовно передавати іншомовний дифтонг au через ав: лавреат, фавна, автотренінг та ще й питати, чому? Тепер пишемо: автобіографія, але аутотренінг, лавр, але лауреат. Це те саме, якби ми писали повний, але поунуватий, давній, але дауніший. Слово фауна «сукупність тварин на певній території» походить від імені давньогрецької богині лісів Фавни (Fauna), чоловічим відповідником якої є Фавн (Faunus) — покровитель лісів, отар і пастухів. У словнику «Українська літературна вимова і наголос» (К., 1973) при написанні аудиторія, лауреат рекомендується вимовляти нескладовий у, який на письмі позначаємо в (що й пропонує робоча група). За браком часу не розглядатиму окремо кожної пропозиції щодо нової редакції правопису, але можу запевнити читачів, що все аргументовано.

Чому потрібні ці зміни? Бо мусимо нарешті очистити правопис від нав'язаних йому рис, що суперечать фонетико-морфологічній системі української мови. З численних орфографічних кодексів найкращим був правопис 1928 року, який уклали в Харкові (тому його звуть харківським) відомі українські мовознавці А. Кримський, Л. Булаховський, О. Курило, О. Синявський, Є. Тимченко, М. Грунський, В. Ганцов, М. Наконечний, Г. Голоскевич, Б. Ткаченко та інші. Членами правописної комісії були також літератори М. Йогансен, С. Єфремов, М. Хвильовий, М. Яловий. Підписав його міністр освіти М. Скрипник. Більшість із них згодом репресовано й знищено сталінським режимом».

Власне, паніка, викликана 1999 року появою нової редакції українського правопису, підняла цілу низку питань, арґументів «за» і «проти», дискусій, стала інструментом політичної боротьби і поступово зайняла позицію вичікування «хто кого».

 З одного боку, на шальки терезів лягли як відновлення історичної справедливости, так і потреба в осучасненні чинних правописних норм. З иншого боку, також цілком виправдано і впевнено виступили арґументи, що заторкують руйнування єдности української мови в умовах, які і без того не сприяють її розвитку. Залишаючи осторонь слушність арґументів обох сторін, слід все ж визнати реалії, що панують в літературі та ЗМІ на сьогодні: де факто, кожен послуговується тією редакцією правопису, яка або відповідає його ідеологічним переконанням, або ж розумінню історії, або, зрештою, регіональному полюсу. Така поліваріянтність, як зазначають противники нового правопису, і справді не сприяє уніфікації літературної мови. Але чи справді такий сценарій розвитку загрожує утвердженню української мови як державної, гуртуванню всієї нації, чого так бояться апологети «єдиного правопису для єдиної України»? Чи справді теперішній хаотичний розвиток літературної мови неґативно позначається на її статусі в державі? І чи здатна держава керувати поступом мови? Відповіді, на думку Ірини Сабор, будуть суперечливими, як і самі питання (http://www.ji.lviv.ua/n35texts/sabor.htm).

Так, прагнучи  повернути українській мові ті природні, притаманні їй питомі елементи, які відібрано від літературної норми в совєтську добу, автори "Проєкту найновішої редакції "Українського правопису" 1999 р. у написанні українських та засвоєних слів пропонують такі уточнення або модифікації (Німчук В. Сучасні проблеми українського правопису // Літературна Україна. -2001. — 11 січ.; Український правопис. Проєкт найновішої редакції. — К.,1999):

— розширити сферу вживання літери "ґ";

— відновити літеру "и" на початку незапозичених та давно засвоєних слів перед приголосними "н" і "р" (иній, инший, иржа);

— писати слово "пів" завжди окремо від сусідніх, якщо воно означає половина (пів години, пів яблука);

— писати закінчення "и" в родовому відмінку іменників четвертої відміни з суфіксом "ен" (імени, племени);

— ввести написання закінчення "и" в родовому відмінку іменників третьої відміни (радости, крови);

— відмінювати іншомовні слова на -о  (кіна, пальта, депа);

— вживати як нормативні паралельні форми (ефір-етер);

— усунути подвоєння приголосних у словах іншомовного походження (тона, нето, бруто);

— запровадити написання в словах з церковно-релігійної сфери, запозичених з грецької мови, між усіма приголосними "и" (євангелист);

— поширити "правило дев'ятки" на правопис іншомовних власних назв (Аристотель, Едип);

— вживати в загальних назвах іншомовного походження перед йотованими після губних апострофа (б'юро, б'юджет);

— в словах іншомовного походження "і" в позиції перед "о" передавати звукосполученням "йо" (йон, йонійський);

— "е" передавати через "є" (проєкт);

— писати "-ія" всередині слів іншомовного походження (артеріяльний, матеріял);

— не вживати звук "й" в окремих словах (параноя, секвоя);

— передавати іншомовний дифтонг "аu" через "ав" (авдит, авдиторія);

— писати з м'яким знаком імена по батькові (Ігорьовичу).

Прикметно, що Правопис 1928 р. зафіксував деякі з цих пропозицій такі (Український правопис. — Х., 1929):

— писати всередині іншомовних слів "ія" (матеріял, соціяльний);

— передавати грецьку літеру "th" згідно з вимогою через "т" (катедра, аритметика);

— писати закінчення "и" в іменниках родового відмінка третьої і четвертої відмін (радости, любови, імени);