Труднощі правопису. Частина 1

Довкола потреби (чи її відсутності) реформування українського правопису досі ламаються списи.

Боротися за зміну правопису чи відразу за зміну влади? 

Так риторично сформулював питання Юрій Андрухович. Можна погодитися і з Ольгою Кочергою: «Дерусифікація правопису, хоч яким заполітизованим таке гасло видається на перший погляд, насправді є внутрішньомовною проблемою» (Ольга Кочерга. Правопис чужомовного походження // Урок української. – 2003. - № 5-6. – С. 8). Проблема, очевидно, полягає в іншому: нововведення у такій делікатній справі, як правопис, у будь-якому разі не можуть бути заручниками політичної кон’юнктури чи маневрами наших чинов­ників від гуманітарної політики, щоб затінити свою багаторічну бездіяльність. У цьому контексті Ксенія Харченко влучно зауважує, що Україна слабує на якийсь дивний різновид хвороби роздвоєння особистості. На рівні мовному це проявляється в явищі білінґвізму, проте події останніх років змушують замислитися над ще одним діагнозом: біправописність. Наразі, за часів України незалежної, триває зворотний процес — українізації русифікованої української мови. І триває він рівнобіжно із процесом русифікації русифікованої української мови. Отже, поруч із тим, що називають «білінґвізмом», розвивається ще одне галуження надвоє (просто сакральне число два!) – повернення українського правопису до національних засад і неповернення до цього. Національну правописну комісію при Кабінеті міністрів (створену 1994 року), що мала розробити правопис, який уніфікував би правописні норми для всіх, хто послуговується українською мовою, було розпущено, проект, поданий нею на розгляд Верховній Раді, так і не розглянуто. Розгорнуто «Велику правописну дискусію» ( http://dt.ua/CULTURE/pravopisniy_fin_de_siecle_galuzhennya_yak_diagnoz-38800.html).

В одному з витягів із протоколу засідання революційного комітету часів французької революції 1793 року читаємо: «Мова відродженого народу не може бути рабською, якою вона була досі, а повинна стати зовнішньою ознакою й гарантією народного відродження» (Кабанес О., Нас Л. Фанатизм мови / Мова німої країни // Журнал «Ї». – 2004. - № 35. – С. 168). Тому у контексті нашої правописної проблеми, як гадає І. Фаріон, все було б гаразд, якби разом із проголошенням незалежности та всіма її невід'ємними атрибутами: прапором, гербом, національними грошима та ін. – повернуто українцям єдиний науковий та соборний Правопис 1929 р., що тривало й ґрунтовно напрацьовували визначні вчені-мовознавці з усіх теренів України.

Український правопис пройшов доволі складний шлях свого становлення. Серед його предтеч у цій генезі можемо виділити головно такі: "Грецько-словенороська граматика", видана при школі братства "Адельфотес" у Львові (1591 р.), трохи згодом, добре нам відома "Грамматіка..." Мелетія Смотрицького (1619 р.), яка забезпечувала правописом українську мову протягом 150-ти років, пізніше була "Грамматика малоросійськаго нарічія" Олексія Павловського (1818 р.). Потому до творення українського вже правопису спричинився Михайло Максимович, видавши (1827-1828, 1834-1849) збірки українських пісень за історико-етимологічним правописом, який теоретично обґрунтував у передмові (максимовичівка), а також Панько Куліш, який створив для нас не менш відому кулішівку (1856-1862 рр.). У 70-их рр. цього ж століття група українських філологів на чолі з Павлом Житецьким розробила український правопис, відомий під назвою "герцеговинка", або ж драгоманівка, а року 1893 в усіх українських школах Галичини та Буковини було впроваджено желехівку, що являла собою фонетичний правопис, в основу якого Євген Желехівський поклав кулішівку. 1918 р. правописна комісія на чолі з Іваном Огієнком за вперше науковою системою уклала "Найголовніші правила українського правопису", які 1921 р. вийшли друком. Відтак був академічний соборний правопис 1928 року (періодично 1933, 1946, 1960 рр. він суттєво змінювався в бік зросійщення). 1920 року М. Скрипник згадував, що йому відомо близько 200 випадків судових розправ за вживання української мови.

Так, як вже було згадано, 17 січня 1919 року вийшли друком «Головніші правила українського правопису, ухвалені Міністерством народної освіти для шкільного вжитку на всій Україні». Підписав їх міністр народної освіти Іван Огієнко. 1927 року, вже в еміграції, вийшла праця вченого «Нариси з історії української мови. Система українського правопису».

1925 року Рада Народних комісарів ухвалила створити нову Комісію для подальшого впорядкування вже напрацьованого правопису. Це завдання передусім доручено знаним професорам-мовознавцям Агатангелу Кримському, Олексі Синявському, Всеволоду Ганцову та великій групі інших філологів, серед яких і Євген Тимченко, Олена Курило, Сергій Єфремов, Григорій Голоскевич, Микола Хвильовий та ін., а також учені з Західної України: Степан Смаль-Стоцький, Володимир Гнатюк, Василь Сімович.

Усі чільні мовознавці погоджувалися, що треба використовувати внутрішні мовні ресурси, а передусім ресурси незіпсованої народної мови, але про те, як далеко слід іти в цьому напрямі, думки розбігалися. Можна говорити про дві основні тенденції. Одна група вчених уважала, що досить заповнити мовні прогалини, куди дотепер звичайно потрапляли російські слова як своєрідні готові формули. Друга група пропонувала на додаток елементи, що сприймалися як не властиві українській мові, на національні. Останніх можна назвати представниками етнографізму, перших – синтетизму (бо йшлося про синтез народної і книжної традицій, хутірських та урбаністичних елементів), або крайніми пуристами й поміркованими пуристами. Чільними представниками етнографічної школи були А. Кримський, Є. Тимченко, О. Курило у своїх ранніх працях, М. Гладкий, С. Смеречинський, а поза УРСР – В. Сімович (у ранніх працях) та І. Огієнко. До поміркованих пуристів належали О. Синявський, М. Сулима, М. Наконечний, О. Курило в пізніших роботах та ін. Близько до них стояли В. Ганцов, А. Ніковський. Крайні пуристи були сильніші в Києві, помірковані – в Харкові. Впливи київської (пуристичної) школи сильно позначилися на багатьох термінологічних словниках, в яких пропоновано замінити екватор на рівник, паралельний на рівнобіжний, конус на стіжок, сектор на витинок, штепсель на притичку, курсив на письмівку і т. д. Пуристи відкидали форми й конструкції, не притаманні розмовній мові без огляду на те, чи були вони недавно запозичені з російської мови чи в старовину з грецької й латинської. Кримський заходив так далеко, що навіть слово зміст у публікаціях ВУАН замінив на де що є. Помірковані мовознавці харківської школи не відкидади конструкції, засновані на європейській традиції й практиці, хоч і вважали бажаним вдаватися до форм «своїх» (Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941): Стан і статус – Чернівці: «Рута», 1998. – С. 110-111).    

Заради об’єктивності треба сказати, що пуристичні змагання (згодом оголошені як однозначно негативне явище – вживати властиво українські терміни замість запозичених чи поряд із ними) захопили українців наприкінці першої половини ХХ століття й розвинулися серед українських філологів у другій половині ХХ століття (Максимович, Левченко, Верхратський, Партицький та ін.). Ось, наприклад, ряд слів із відомого тоді словника О. Партицького (Німецько-руський словар, Львів, 1867 р.): аудиторія – слухальня; автомат – саморух, самодвиг; автономія – самоуправа; автор – спорудник; азот – душець; алкоголь – винець; апостроф – прутка; архів – грамотня; астрономія – зірництво; атом – первець; бібліотека – книгозбір; вентилятор – продух, вітрогон; гермафродит – мішанець; горизонт – позем; демократія – людовлада; дисципліна – карність; елемент – живло, первотина, первина; ідіосинкразія – природна відраза; ілюзія – злуда; імпульс – понука, побудка; інтермецо – межигра, межидія; інтимний – сердечний; історик – дієписець; кордон – границя; краватка – нашийок; література – письменність; мізантроп – одлюда, одлюдник; монолог – саморозговір; музика – гудьба, гобза;  перпендикулярний – стрямкий; процент – відсоток; ревматизм – гостець; революція – ворохобня; рецензент – судич; синтакса – словолад; трагедія – сумогляд, сумогра; флегматик – вагавець, зимнокровний; цемент – ліпно. Випереджуючи хронологію подій, зазначу, що з 33-го року вилучати належало будь-які слова та словосполуки, що комусь із учасників «знешкоджування» словників видавалися «словами нацдемівського типу», або «зайвими архаїзмами чи провінціалізмами». Із нашого лексикону зникли тисячі слів, зокрема такі, що не мали прямих відповідників у російській мові.         

26 травня – 6 червня 1927 року в Харкові відбулася Всеукраїнська правописна конференція, у якій брало участь понад 50 делегатів, які представляли всі історичні землі, заселені українцями, серед них і вчені зі Львова: академік Кирило Студинський, професори Іларіон Свєнціцький і Василь Сімович. Обговоривши проект правопису і відповідно проголосувавши, делегати затвердили новий правописний кодекс, а 6 вересня 1928 року народний комісар освіти Микола Скрипник підписав його до виконання. Правопис ввели у дію в січні 1929 року. Наукове товариство імені Шевченка у Львові також приєдналося до цієї ухвали.      

Наприкінці квітня 1933 року відбулася нарада з питань національної політики в ЦК КП(б)У. У квітні 1933 року при Наркомосі створено Комісію для перегляду роботи на «мовному фронті» під головуванням Андрія Хвилі, який вважав «перегляд правопису за найнагальніше й найважливіше завдання», позаяк «правопис, ухвалений Миколою Скрипником 6-го вересня 1928 року, скеровував розвиток української мови на польську, чеську буржуазну культури. Це ставило бар'єр між українською та російською мовою…». Оголосити Правопис 1929 року у пік репресій – 1933 рік – націоналістичним було дуже легко, адже засуджених на сфабрикованому процесі СВУ були і члени правописної комісії, зокрема Сергій Єфремов, Всеволод Ганцов; застрелилися Микола Хвильовий і Микола Скрипник – усі вони «українські буржуазні націоналісти» (Німчук В. В. Про графіку та правопис як елементи етнічної культури: історія). Хто переглядав правопис – сказати з певністю складно. Відтак видання перейшли перейшли на новий правопис негайно – у травні 1933 року. Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило постанову, згідно з якою: „Вважати за необхідне дати на сторінках газети «Комуніст» розгорнуту, докладну критику викривлень і помилок, допущених у «Словнику», зокрема щодо протягування в українську мову польських та інших іноземних слів у той час, як для позначення нових понять є ближчі і добре знайомі українському народові російські слова. Доручити комісії розглянути всі виправлення, які необхідно буде внести до словника“.

У постанові народного комісара освіти УСРР від 5-го вересня 1933 року «Про “український правопис”» було вказано, що «”Український правопис”, затверджений М. Скрипником 6-го вересня 1928 року, був скерований на штучний відрив української мови від тої мови, що нею говорять багатомільйонні маси українських робітників та селян, на штучний відрив української мови від мови російської. Правописна комісія на чолі з М. Скрипником провела націоналістичну лінію в побудові, літературному оформленні правопису. 6-го квітня 1933 року наказом нового керівництва Наркомосу України було організовано комісію під головуванням т. А. Хвилі для перевірки роботи на мовному фронті. Комісія, крім питань української наукової термінології, розглянула правопис і кардинально його переробила, відкинувши штучне відмежовування української мови від російської мови, спростивши правопис, ліквідувавши націоналістичні правила цього правопису, що орієнтували українську мову на польську, чеську буржуазну культуру» (Український правопис. – Харків: ДВУ, 1933. – С. 3).  «На мовній ділянці українські націоналісти провели шкідницьку роботу… Внаслідок цього класовий ворог до останнього часу шкодив на всіх ділянках мовознавства: в складанні словників, в граматиці, правописі. НКО боротьби проти цього не вів, а М. Скрипник в питаннях мови розвивав націоналістичні теорії «мішаної говірки», боровся проти введення в українську наукову термінологію інтернаціональних термінів, відривав літературну українську мову від мови, якою говорять багатомільйонні українські працюючі маси. Правопис, ухвалений М. Скрипником 6-го вересня 1928 року, скеровував розвиток української мови на польську, чеську буржуазну культуру. Це ставило бар'єр між українською та російською мовою, гальмувало вивчення грамоти широкими трудящими масами. Граматичні правила, що їх прищеплювали націоналісти, засмічували українську мову націоналістичними елементами. Націоналісти забороняли вживати в літературній мові ті форми, що зайшли в мову за революційної доби. В галузі словниковій шкідники відкидали революційну термінологію, інтернаціональну лексику, відкидали лексику, властиву широким масам трудящих, зокрема ті терміни, що є спільні мовам народів Союзу Радянських Республік. Все це було скеровано на відрив української літературної мови від потреб пролетаріату в його класовій боротьбі, на відрив від мови українських трудящих мас. Націоналісти намагалися українську мову протиставляти іншим мовам братніх народів нашого Союзу, особливо мові російській» (Український правопис. – Харків: ДВУ, 1933. – С. 5-6). «На мовному фронті націоналістичні елементи роблять усе, щоб між українською радянською культурою та російською радянською культурою поставити бар'єр і повернути розвиток української мови на шляхи буржуазно-націоналістичні. Це робилося для того, щоб, користаючись українською мовою, виховувати маси в куркульсько-петлюрівському дусі, виховувати їх в дусі ненависти до соціялістичної батьківщини, а любови до козацької романтики, гетьманщини тощо… в усіх спеціяльних термінологічних словниках ми бачимо багато замінених загальновживаних термінів на терміни вигадані, незрозумілі широким масам. От, наприклад, у 4-му томі російсько-українського словника, що його підготовив до друку Інститут української наукової мови, замість терміна «нефтяной фонтан» знаходимо терміни – «нафтограй», «нафтомет». Коли ми маємо слово російське «скоропечатный», то замість нього треба обов’язково придумати слово українське «скородруківний», слово «пресс» замінено на слово «гніт». Така словотворчість призводить до того, що коли треба, припустімо, перекласти «советский пресс», то українською мовою вийде «радянський гніт»… В ІV томі російсько-українського словника знаходимо такі націоналістичні, релігійні, чорносотенні ілюстрації: «Московська протекція дорого коштувала Україні»; «Пастор добрий душу свою поклав за вівці»; «Сидить Христос на святих облаках»; «Бог – це найвища істота, створитель світу і всього, що в нім»; «Ангол – це небесний дух»; «А хто ж їй (Євангелії) вірити не хоче? Сам тільки поганин та жид»; «Іван Попович узявся за полковництво і жидів казав усіх вибити»… Всі ці теорії – є теоріями української буржуазії, українського фашизму. Українські фашисти – Донцов та інші завжди розвивали теорії про те, що українська мова, українська культура – европейські, а тому можуть і повинні орієнтуватися в своєму розвиткові на буржуазну Европу. Вони в питанні мови стояли і стоять на тих позиціях, що українська мова, українська культура – повинні втікати від впливів, від братнього співжиття з російською культурою, бо це, мовляв, єсть азіятська мова, культура. Звідси вони кличуть до того, щоб творення української мови пішло такими шляхами, коли між українською мовою та російською мовою було б поставлено китайський мур… Кажучи про знання мови слухачем, він (Микола Осипов – А. Т.) відзначає, що в мові є: «чималий лексичний запас з української мови, вельми неорганізований, забруднений росіянізмами, чи просто витворами зросійщеного інтелігента на кшталт: завідуючий, слідуючий…» <…> Під геніяльним керівництвом тов. Сталіна ми в усіх ділянках соціалістичного будівництва досягли велетенських перемог. Під керівництвом тов. Сталіна, ми на фронті будівництва української пролетарської культури в нещадній боротьбі проти українських націоналістів – дійдемо всесвітніх історичних досягнень. Для цього потрібна дійсно більшовицька пильність, дійсно більшовицька робота» (Більшовик України, 1933, № 7-8. – С. 42-56).

Як бачимо, в усіх документах багаторазово йдеться про політичне та ідеологічне підґрунтя позірно наукової мовної дискусії, постійно звучить лейтмотив «націоналістичного шкідництва». Російську мову оголошено лексичним та граматичним еталоном, що з ним упродовж понад шістдесяти років порівнювано українську лексику та мовні конструкції попри закони внутрішнього розвитку української мови. «Отже, невмотивовані примусові зміни української лексики, моделей творення слів та словосполук, граматичних конструкцій були цілеспрямованими, послідовними, глибокими та всебічними. Тут йдеться не про вплив чи переважання спорідненої мови, а про добре продуману діяльність чималої когорти фахівців (у передмовах до термінологічних бюлетенів їх названо «бригадами»), що мали на меті розхитати саму структуру мови, змінити її будову, допасувати до законів іншої мови. Вже давно нема тих перших редакторів наукових видань, що мусили дотримуватися настанов під загрозою щонайменше звільнення з роботи. Вже самі настанови давно потрапили до спецхранів слідом за словниками та підручниками, заради «виправлення» яких їх видано. Проте вже кілька поколінь редакторів видавництв  та журналів, зокрема наукових, перейняли від своїх попередників ці приписи як нові нормативи й сумлінно виправляють подані до друку тексти зі щирою впевненістю, що саме такою є правильна літературна мова. Носій неспотвореної мови (а такі й досі є попри все!) далеко не завжди може вберегти свій текст від редакційного «поліпшування». Вилучені з наукового обігу словники, навіть єдиний в нашій мовній історії справді академічний словник за редакцією А. Кримського та С. Єфремова, досі не перевидано. Поза реєстрами нових словників, зокрема СУМ’а, ще й досі залишаються лексикони найталановитіших письменників, що не дотримувалися вимог соцреалізму. Постає питання – доки це триватиме? Звичайно, аналіз вилученої та напівзабутої спадщини має бути критичним, далеко не все, що було мовними реаліями чи перспективними новотворами тоді, можна й варто відновлювати. Однак ми маємо про це знати. Це не можна замовчувати. Це треба вивчати. 1933 рік був роком трагедії нашого мовознавства та нашої мови, тодішнє мовне лихо є джерелом теперішніх мовних негараздів. Не вивчивши їхнє походження, не дослідивши їхню еволюцію нам годі сподіватися їх подолати» (Кочерга Ольга. Мовознавчі репресії 1933 року – джерело теперішніх мовних проблем // Незалежний культурологічний часопис «Ї», 2004, № 35, С. 97-104).