Розправа над монархією, або Православно-чорносотенна конспірологія

Дискусії про приєднання російського імператора Миколи ІІ та його сім'ї, убитих більшовиками, до лику святих у контексті традицій святості завжди були поширені в церковній і популярній традиції.

Деякі прихильники канонізації апелювали до сакральності царської влади в принципі.

Ця позиція тісно пов’язана з певними специфічними особливостями традицій російської святості. Відомий американський історик Росії Майкл Чернявський у книзі «Цар і народ. До вивчення міфу» зауважує, що загалом «і в російській народній традиції, і в політичній теології всі князі розглядаються як святі… посередниками між Богом і народом, і в цьому смислі – образом Ісуса Христа». Цей критерій святості дає змогу проголосити Миколу ІІ святим незалежно від факту його вбивства більшовиками. Він (критерій), однак, розмиває саму ідею святості в сучасній релігійній свідомості, тому аргумент про святість царської влади самої по собі не видається ґрунтовним. Дехто апелює до великомучеництва останнього російського імператора (не одного разу помічали, що російські святі – на відміну від святих західного християнства – зазвичай виступають не мучениками (за віру), а страстотерпцями. Цього погляду дотримувався голова комісії з канонізації митрополит Ювеналій. Прихильники такої інтерпретації підкреслюють ті елементи біографії імператора, де Микола прощає своїх убивць, демонструючи, таким чином, збіжність з Ісусом Христом). Є й третя група прихильників канонізації, не надто помітна в публічних дискусіях, представники якої розвивають аргумент про збіжність Миколи ІІ з Христом, зосереджуючись на етично-релігійній ідентичності його вбивць, що й, на їхній погляд, перетворює імператора на інкарнацію Ісуса Христа та робить його святість безспірною. Саме вбивці-євреї та ритуальний характер царевбивства перетворюють Миколу ІІ в святого, принаймні значно більшою мірою, ніж його особисті заслуги й християнські чесноти. Не дивно, що запит православної церкви з приводу ритуального характеру царевбивства тісно пов'язаний з дискусіями про канонізацію: чим вища імовірність ритуальності, тим серйозніші претензії на святість. При цьому сюжет ритуального царевбивства є не самостійним сюжетом, а частиною чи підспуддям глобальнішого, який прирівнює історію Росії до історії реінкарнації Ісуса Христа. Боговбивство в Палестині було відтворене більшовиками під час жовтневого перевороту та післяжовтневого терору. «Розп'яття царя» в Іпатіївському домі – символічне розп'яття Росії. «Убиваючи Російського Православного Царя – символічно вбивали законну, християнську, національну владу. Убиваючи Спадкоємця – вбивали й майбутнє Росії. Убиваючи з Августійшою Сім'єю їх вірних слуг – убивали всестанову загальнонародну єдність», - так пише про вбивство царя митрополит Петербурзький і Ладозький Іоанн.                  

Одну з міфологем царевбивства Миколи ІІ напрацювали й російські антисеміти: на їхню думку, російського царя вбили (чи навіть розп'яли) євреї. Звісно, ритуальним чином. Щодо цього православній церкві був навіть адресований спеціальний запит. Оживають найдивніші міфологічні фігури, зокрема міфологеми царевбивства, які розкриваються в тих моделях можливих мотивів «єврейського ритуального вбивства», які висувають «православні конспірологи». «Православний конспіролог» Юрій Воробйовський запропонував не лише свою версію царевбивства, але й своє розуміння всесвітньої історії. Він вважає, що розпад європейських монархій – частина єдиного єврейсько-масонського плану. Страта Людовіка XVI у Франції під час Французької революції – помста масонів Каролінгам, які були посвячені в таїну генеалогії древніх французьких королів. Воробйовський підтверджує легенду про іудейське походження древньої династії французьких королів Меровінгів, які буцімто були потомками іудейських царів, що втекли на франкські землі після знищення другого Храму. Останній Меровінг Дагоберт ІІ був по-зрадницьки вбитий наприкінці V століття. Тамплієри й масони, переодягнуті борцями за свободу, насправді прикривають мотив помсти за смерть древньої династії потомків іудейських царів за лозунгами про свободу, рівність і братство. Тамплієри «взялися повернути трон Меровінгів» і відновити їх панування в світі в більш секулярних і символічних формах. Вбивство більшовиками Миколи ІІ було частиною цього глобального плану «всеєвропейської змови проти монархів». Сьогодні «династія Меровінгів» підспудно відновлюється в світі, щоправда, в атеїстичних і немонархічних формах, яких обивателі-профани, не посвячені у всі ці таїнства, схильні не зауважувати. Низка авторів прямо зосереджується на свідченнях ритуальності вбивства царської сім'ї. Династія Романових була вінчана на царство в Іпатіївському дворі, а закінчила свої дні в Іпатіївському домі; Юровський, керівник убивць, народився в місті Каїнськ; на місці вбивства залишився труп собаки, знак чорного ритуалу; більшовики перейменували Єкатеринбург у Свердловськ, на честь одного з організаторів убивства царя; цариця незадовго до смерті читала Протоколи сіонських мудреців. Врешті-решт, безспірне свідчення – таємничий напис на стіні, начебто зроблений якимось ерудитом на стіні в підвалі Іпатіївського дому, цитата з «Книги пісень» Генріха Гейне мовою оригіналу: «Тут зранку знайшли Валтазара, вбитого своїми підданими» (відповідно до біблійного сюжету вавилонський цар Валтазар під час бенкету, впродовж якого пили вино з кубків, захоплених Навуходоносором, батьком Валтазара, зі зруйнованого ним Єрусалимського храму, раптом помітив таємничу руку, яка нанесла на стіну загадкову криптограму, смислу якої ніхто не міг зрозуміти. Даниїл витлумачив цей напис як пророцтво про падіння царства). Другий православний конспіролог Михайло Назаров вбудовує метафоричне «відновлення Меровінгів» у контекст дискусій про відродження російської монархії. Зі свідчень, зібраних Назаровим, випливає, що світове єврейство прагне посадити на російський престол чергового єврейського царя-самозванця-антихриста (до речі, ідея єврейського царя-самозванця-антихриста має свої корені в апокаліптичній російській традиції. Старообрядці вважали, що Петра І під час його поїздки в Європу підмінили на «єврея з коліна Данового», який зайнявся реформуванням Росії). Не менш екзотичну версію вбивства царської сім'ї висуває Ушкуйник (генерал-емігрант Юрій Ларіков), який стверджує про містичний зв'язок між убивством останнього російського імператора та традицією царської влади в Хозарському каганаті. В іудейській Хазарії начебто існувала традиція людських жертвоприношень. При цьому були два правителі, табуйований каган, якому належала лише символічна влада, і воєнний правитель, шад чи каган-бек, який реально правив країною. У періоди соціальної кризи необхідно було принести в жертву кагана. У цьому контексті й слід розуміти вбивство Миколи: ритуал в Іпатіївському домі мав буцімто своїм джерелом архаїчний хазарський ритуал.          

Схожу аргументацію наводить і Юрій Канигін. Дан – шостий син Ізраїля, про якого батько його сказав так: «Дан буде змієм на дорозі, гаспидом на шляху, що вжалить ногу коня, так що вершник його впаде назад. На допомогу Твою сподіваюся, Господи!» (Бут. 49. 16). Вважається неточною, зауважує Канигін, такою, що ускладнює розуміння суті справи, фраза: «Дан буде судити народ свій, як одне з колін Ізраїля». «Судити» (переклад українською слова jadin) слід розуміти як «означати» і «впливати»(Толковая Библия – СПБ, 1904 – 1907. – Ч. 1. – С. 266). І все стає на свої місця: коліно Дана буде означати іудеїв, саме по ньому будуть, на жаль, судити про них в цілому. Але не євреї захопили владу в Росії після жовтня 1917 року. «Солодкий плід перемоги… був вирваний у них іудейською етнічною верхівкою, яка проживала в той час на території країни і привезена як багаж Леніним і Троцьким», - цитує Канигін Ушкуйника (Ушкуйник В. Памятка русскому человеку. – Нью-Йорк, 1982. – С. 13). Всі вони – з Данового коліна. Данове коліно «розкололося». Внаслідок історичних перипетій частина його ввійшла в контакт з кінно-кочовим племенем народу ашкеназів, який проживав на Південь від Кавказу. Кінь не випадково згадується в пророцтві Ізраїля про коліно Данове. У всіх євреїв «користування кіньми не підтримувалося законом» (Библейская энциклопедия. – С. – П., 1891. – С. 406). А частина данівців сіла на коней і тим самим зрадила закон Мойсея. Ця частина разом з ашкеназами, по суті, стала зародком хозарщини. Цей дуже складний етнічний конгломерат утворив «тринадцяте коліно» іудеїв (Артур Кестлер. Тринадцатое колено. – М., 2001). Ось про кого слова Біблії: «Говорять про себе, що вони Іудеї, а вони не такі, але збіговисько сатанинське» (Одкр., 2. 9). Історична місія хозарів (євреїв-ашкеназів на відміну від євреїв-сефардів) – духовно підкорити Русь, яка приймала християнство, слов’янство, перетворивши Київ на другий Ієрусалим (священне місто Сіон). Цей антихристиянський замір, як стверджує Канигін, не спрацював: на шляху постали такі діячі Руси, як Олег, Ольга, Святослав, Володимир Святий, Антоній і Феодосій Печерські, Володимир Мономах. Хозарський каганат (дітище коліна Данова) на східнослов’янських землях розпався. Іудеїв-ашкеназів відтіснили на Захід, де вони стали досить впливовою (якщо не керівною) силою – родини Ротшильдів, Круппів, Рокфеллерів, Морганів, Дізраелі та інших. Якщо не в цілому капіталізм, то, в усякому разі, кредитно-фінансова система (лихварство) винайдена євреями-ашкеназами (нащадками хозарів). Але світовий сіонізм не полишав замисел взяти реванш – знищити православну імперію – Росію, встановивши на її місці антихристиянські порядки хозарщини. Більшовизм, жовтнева революція, побудова соціалістичної тюрми народів – це і було, на думку Канигіна, тим самим реваншем. Всі діячі більшовизму й жовтня (за рідким винятком), всі комісари громадянської війни і всі чекісти були євреями-ашкеназами, нащадками сатанинського коліна Данова, яке і повинно відродити (за церковним ученням) сатану наприкінці часів. Невипадково гімном Білого руху стала пушкінська «Песнь о вещем Олеге»: «Как ныне збирается вещий Олег отмстить неразумным хозарам». Вся піраміда влади – від Леніна, Свердлова, Троцького до низів (керівників місцевих рад і «уповноважених на місцях») – на 75 – 80% складалася з євреїв. Усі комісари Червоної Армії (за цим особливо слідкував Троцький) – євреї. Все керівництво ВЧК і практично весь репресивний апарат складалися з євреїв або були під їхнім повним контролем (спочатку завдання ВЧК визначалося так: боротьба з контрреволюцією та антисемітизмом). Так було аж до сталінських чисток середини 30-х років, коли ситуація почала змінюватися. Те саме стосується й органів пропаганди, особливо антирелігійної боротьби.

Від російських чорносотенних антисемітів Канигіна відрізняє посутньо глибше розуміння ситуації: більшовицькі представники Данова коліна аж ніяк не можуть уособлювати весь єврейський народ, такий же чужий ідеям комунізму, як і інші народи. Автор упевнений, що сам диявол намагається спрямувати негативні судження з екстремістського авангарду іудеїв на весь єврейський народ (див.: Канигін Ю. М. Початок і кінець часів: Новий погляд на історію. – К.: А. С. К., 2005. – С. 151 - 161).