Ніхто нас не врятує крім нас самих

Одні обіцяли «Україну для людей», інші – «вєрнуть страну народу». Повернути народу потрібно інше. Йому треба повернути віру в себе.

Продираючись через сніжні завали до метро, не надто жалів себе з того приводу, що понеділок наче б то великодушно оголосили вихідним, а мені доводиться йти на роботу, та ще й долати при цьому безмірні в’язкі сніжні завали.  Йшов рано – повертався пізно. Ввечері, коли виходив з вагона поїзда на своїй станції, раптом охопило відчуття дежавю.

За мить зрозумів, що все набагато простіше. Просто вранці та ввечері побачив одну й ту ж саму картину, жахливо ідентичну, до болю драматичну. Молодий хлопець років може двадцяти п’яти як вкопаний стояв на колінах на платформі станції метро. На руках він тримав табличку з написом «допоможіть врятувати сина». Між тим як я йшов на роботу і з роботи минуло більше десяти годин, мало не дванадцять, а він так і стояв на колінах весь день з кам’яним обличчям, на якому проступали злість та відчай від того, що більшість людей воліли його просто не помічати, а чи від горя, від того, що в безсиллі змушений стояти навколішки, фактично молячи про пощаду, якої чекати не варто.

Тоді ж таки, по вагонах ходила жінка, яка також вбита горем просила людей допомогти, адже в неї дочка лежить в онкології, а грошей нема ні копійки.

За кілька днів до того, мав розмову також з матір’ю,чиє чадо, скошене хворобою, змушене фактично боротися з недугом не на життя, а на смерть. Найстрашніше в становищі цієї родини є те, що на порятунок дитини їм не вистачає шести тисяч гривень. Шість тисяч!!! Хіба це зараз гроші?! Але ж ні, їх їм ніхто не дасть. За ці гроші симпатична довгонога помічниця судді купить собі новий айфон.

Скільки таких хворих, яких можна було б врятувати за такі гроші від смерті або каліцтва, але вони до них не дійдуть. За ці гроші нашому гаранту куплять новий Мерседес, бо тому, яким возять його священну дупу вже півроку, і він застарів.

Постає споконвічне питання: хто ж винен і що робити?!

Хто винен? Хто до такого довів? Або хто винен більше. Невігласи і алкоголіки, які продали свій голос на виборах за сто гривень, чи ті, хто цей голос купують, відбираючи потім в сотні разів більше, ті, хто заганяє суспільство не до бібліотек, а до «розливайок», ліплячи з маси не громадянське суспільство, а слухняне стадо, попутно його ґвалтуючи? Чи може той, хто це розумі, але нічого не робить?

Страшно також те, що сам ловиш себе на думці, що сидиш і пишеш у блогах та соціальних мережах пости, для того, щоб їх прочитало кілька десятків чи максимум кілька сотень людей. Думаєш: «оце так громадянський обов’язок!».

Нема сумніву, що міняти щось потрібно. Завжди потрібно було щось міняти. Завжди щось міняли, але не в той бік.

Що потрібно зараз сірій масі дати, щоб вона отямилася, щоб люди відчули себе людьми у високому сенсі цього слова, який перелом суспільної свідомості потрібно здійснити, щоб більшість людей таки відчули себе громадянами, а не безвільним бидлом?!

Одні обіцяли «Україну для людей», інші – «вєрнуть страну народу». Повернути народу потрібно інше. Йому треба повернути віру в себе. Лише так він зможе підвести голову. Весь, а не якась групка, спільнота, яка вже пройшла еволюційний етап і стала справжніми громадянами і взялася вирішувати певні проблеми та боротися з ганебними явищами.

Ніхто крім нас не змінить того… не зробить так, що молодий батько буде стояти навколішки, щоб зібрати кілька гривень милостині за весь день, тоді, як на лікування дитині потрібні в кращому разі тисячі і батьківська підтримка, приклад, який не стоїть на колінах, а зустрічає біду твердо стоячи на ногах з вірою в серці. Ніхто нас не врятує крім нас самих.

Побачивши тих людей та послухавши їх, йдеш і в голову мимоволі закрадається думка, яку женеш від себе, але вона повертається знов. Задаєшся питанням, чому не хворіють раком діти тих, через кого в інших зараз нема за що лікувати своїх, прости Господи, але хочеться, щоб вони відчули як це, коли безсило спостерігаєш, як гасне маленька свічечка найріднішого життя… Натомість, позбавивши надії когось, вони думають не про те, що їх діям нічого їсти чи нема за що купити для них ліки, вони думають про те, як купити їм дороге авто. Різниця-прірва, але як то буває, у відчайдушному пориві праведного гніву через неї таки можна перестрибнути і ті, хто на тому боці, пожалкують про те, на що прирікали інших.