Як говорити з дітьми про війну, коли ми самі не витримуємо цієї реальності

Діти бачать нас глибше, ніж ми готові прийняти

Іноді я чую один і той самий голос у різних обличчях: «Я не знаю, як говорити з дитиною про війну. Я не маю слів. Я не маю сил. Я не маю відповіді, коли вона питає про майбутнє».
Це голос не окремої сімʼї — це голос країни, яка вже майже 4 роки живе в невизначеності, у повітрі якої завжди трохи диму й трохи мовчання.

У цьому голосі завжди звучить вина.
Не тому, що батьки щось зробили не так.
А тому що війна створює ілюзію всесилля: ніби ти мусиш захистити, пояснити, спрогнозувати, уберегти…
А ти не можеш. Бо ніхто не може!

І це — найважче признати. Особливо перед дитиною.


Діти бачать нас глибше, ніж ми готові прийняти

Дорослі часто намагаються «триматися». Діти це бачать. Вони завжди бачать.
І найчастіше лякаються не самої війни —
а нашої спроби зробити вигляд, що її немає.

Фундаментальний принцип дитячої психіки:
чесність = безпека.
А брехня, навіть з добрих намірів, = самотність.


Ми не мусимо пояснювати війну. Ми мусимо залишатися людьми

Психотерапія в умовах війни — це, по суті, робота з реальністю без формул.
Ніхто не знає, коли все закінчиться. Ніхто не має повної картини.
І ми не можемо віддати дітям те, чого самі не маємо: ясних прогнозів, гарантій, абсолютної безпеки.

Але ми можемо дати інше — більш фундаментальне.
Ми можемо бути присутніми.

Коли дитина питає:
— Чи впадуть ракети сьогодні тут?
не треба відповідати: «Ні, не впадуть».
Це не правда, і дитина це відчує.

Правда може звучати так:
— Я теж хвилююся. Але я поруч. І знаю, що ми разом справимося з тим, що буде.

Присутність — це зброя.


Особисто. Про той ранок, коли я теж не знала, що казати

На початку повномасштабної війни моя дитина спитала мене:
— Мамо, якщо буде дуже страшно — що ми зробимо?

У мене не було правильної відповіді.
У мене взагалі не було відповіді.
Було тільки серцебиття й усвідомлення, що світ розсипався на дрібні уламки.

Я сказала те, що могла сказати чесно:
— Ми будемо разом. І ми будемо діяти. Я тебе не залишу.

Цього було достатньо.
Не правда, не оптимістична казка — а спільність.


Про вину, яка стала національним емоційним фоном

Українські дорослі живуть із хронічною провиною.
Провиною за страх, за втому, за нервові зриви, за те, що не встигають «бути ідеальними». Провиною за дитинство, яке мало б бути іншим.

Але вина — це побічний продукт війни, а не доказ нашої неспроможності.
Діти не потребують ідеальних батьків.
Діти потребують живих батьків.
Тих, хто може плакати, сміятися, втомлюватися, програвати, підніматися — але не зникати.

Що скажу я — не як фахівець, а як українка

Наші діти виростають на лінії фронту між страхом і любов’ю. Вони щодня бачать, що життя крихке. Але вони так само щодня бачать, що поруч є ми.
І саме це формує їхню стійкість, їхнє майбутнє, їхню дорослість!

Не прогнози. Не видимість спокою.

А наш голос, наші обійми, наша чесність.
Наша готовність лишатися поруч у моменти, коли нам самим хочеться втекти від реальності.

І тому — ось що я хочу, щоб ви взяли з цієї колонки:

Діти проживуть цю війну.
Але вони не повинні проживати її самі.
І якщо ви поруч — неважливо, як ви тримаєтесь — ви вже створюєте для них майбутнє, у якому є хтось, хто любить, хто не мовчить і хто не залишає.

У країні, де небо інколи стає зброєю, людська присутність — це наш найточніший спосіб повернути світло!