Покоління травми і покоління змін

Ми — покоління, яке не мало часу оговтатись.

Після пандемії — війна. Після страху — ще більший страх. Після втрат — нові втрати. І все одно ми продовжуємо жити…

Ми — ті, хто вчився працювати під сирени, пити каву між новинами про обстріли, відправляти дітей до школи за кордоном і водночас тримати серце в Україні.
Ми — покоління, яке втомилось, але не здалось.

Наші батьки виживали у 90-ті. Ми — вчимося жити сьогодні.
Вони не мали права на слабкість. Ми — вчимося плакати без сорому.
Вони мовчали, коли боліло. Ми наважуємось говорити.

Ми — ті, хто розриває ланцюг травми.
Хто вперше в історії родини йде до терапевта не “бо щось не так”, а щоб зрозуміти, як жити інакше.
Ми більше не хочемо передавати дітям страх, провину чи мовчання — ми хочемо передати їм спокій.

Ми навчилися жити без гарантій, без планів, без упевненості у завтрашньому дні — але з вірою, що зможемо вистояти.
І, можливо, саме тому ми — покоління змін.
Бо зміни починаються не тоді, коли все добре, а тоді, коли болить.

Ми не зможемо змінити минуле. Але можемо зробити так, щоб наші діти не несли його як тягар.
І це, мабуть, найважливіше, що ми можемо зробити сьогодні — навчитися жити без страху, щоб вони колись жили без болю!