Життя без мегаполісу: сповільнитися, щоб відчути

Запис психотерапевтки, яка колись не уявляла життя без Києва

Ще кілька років тому я жила у центрі Києва. Вікна моєї квартири виходили на галасливу центральну вулицю, де завжди щось відбувалося — ранкове бурмотіння кав’ярень, вечірні світла барів та клубів, нескінченна течія людей. Я могла спуститися за хлібом і випадково опинитися на якомусь заході. Місто було частиною мене, мого дихання, мого ритму, мого життя.

А потім —війна та переїзд! Невеличке американське містечко, де тиша така щільна, що перші тижні я прокидалась серед ночі — просто тому, що ніщо не шумить. І зараз я не про ракети чи шахеди. Немає заторів, немає поспіху, немає відчуття, що ти весь час маєш кудись бігти.

Спершу мені здавалося, що я втратила щось важливе. Немов мене відрізали від джерела енергії. Усе повільне, просте, час тече зовсім інакше. Люди не перебивають у розмові, не дивляться на годинник, не нервують у чергах. Вони можуть говорити про погоду — і це не small talk, це власне життя.

Я довго звикала. Бо раніше я жила, ніби в мене постійно хтось стоїть за плечем і каже: «Швидше. Ти ще нічого не встигла. Давай, ще проєкт, ще клієнт. Не зупиняйся».

А тут — раптом простір. Для себе. Для тіла, яке перестало стискатись від хронічного тиску. Для думок, які не перемикаються кожні 10 секунд.

Зараз я бачу, що мій мозок почав працювати інакше. Глибше. Не швидше, глибше. Я почала відчувати, а не тільки реагувати. Почала готувати обід не на швидку руку, а з інтересом. Вийшла на прогулянку — і залишилась на вулиці дві години, бо не було куди поспішати.

І це, мабуть, найбільша розкіш: відчувати, що ніхто тебе не жене!

Я не знаю, чи залишуся тут назавжди. Але тепер я точно знаю: життя в повільному ритмі не менш цінне, ніж гіперактивна «успішність» мегаполісу.

Це інша глибина. Інше дихання. І, можливо, саме тут я навчилась бути собою — не психотерапевткою, не «професіоналкою», не тією, хто має встигати. А просто — людиною.