Синдром супергероїні

Ми звикли бути опорою. Історично! Генетично! Побутово!

Нещодавно я повернулась з України. Кілька тижнів вдома — і ніби занурення у зовсім іншу реальність. Обійми з рідними, сміх подруг, знайомі запахи, тиша перед повітряною тривогою. Я дивилася на наших жінок — красивих, виснажених, сильних до кісток. Сильних настільки, що в цій силі часом уже не залишалося місця для себе.

Ми, українки, часто згораємо зсередини. Ми вигораємо — бо довго тягнемо те, що мали б розділити. Беремо відповідальність, яку мали б поділити. Ми звикли бути опорою. Історично! Генетично! Побутово!

З дитинства в нас закладений сценарій: бути сильною.
— Не плач.
— Справишся.
— Потерпи ще трохи.
— Хто, як не ти?

Нам аплодують, коли ми на ногах після безсонної ночі з дитиною. Нам дякують, коли ми тримаємо сім’ю, волонтеримо, працюємо на двох роботах, і ще й усміхаємось. Але ніхто не бачить, що ми ледве стоїмо.

Цей культурний сценарій — бути сильною — іноді стає нашою пасткою. Бо в якийсь момент ти розумієш: ти вмієш піклуватися про всіх, крім себе. Ти роками вчилася бути підтримкою, але не навчилася просити підтримки. І коли тіло каже “стоп”, коли серце стискається, а очі не хочуть більше бачити новини — ти не розумієш, що з тобою. А це вигорання.

За останні роки я бачила це в багатьох жінках. У когось це виглядає як тиша. У когось — як агресія чи байдужість. У когось — як сльози на кухні, поки дитина спить. Але суть одна: ми не можемо більше бути супергероїнями!

Я не знаю універсального рецепту. Але я точно знаю: ми маємо навчитись давати собі дозвіл.
— Дозвіл бути слабкою.
— Дозвіл відпочити.
— Дозвіл сказати «мені важко».
— Дозвіл нічого не рятувати сьогодні.

Ми можемо змінювати цей сценарій. Ми вже змінюємо.
Коли обираємо піти на терапію замість мовчати.
Коли говоримо донькам: ти не зобов’язана бути ідеальною.
Коли не засуджуємо іншу жінку за її межі, вибір, відмову.

Ми можемо бути прикладом нової сили. Сили, яка не про «витримати», а про «відчувати». Сили, яка обирає турботу про себе — не як егоїзм, а як основу, з якої виростає любов і до інших.

Якщо ти читаєш це — знай: ти вже зробила достатньо. Ти маєш право на паузу. Ти не супергероїня. Ти — людина. І цього досить.