Психотерапія — це не соромно!

Я не божевільна, просто мені важко — і це нормально...

Чи легко комусь зізнатися про те, що ходиш до психотерапевта? Що іноді не вистачає внутрішніх сил, щоб справлятися самій або самому. Що можна заплакати без причини — в супермаркеті, на кухні, в машині. Що є страхи, які не розвіює жодна логіка.

Зараз можна сказати про це спокійно. Навіть з гордістю. Бо психотерапія — це не про слабкість. Це про сміливість.

Сміливість сказати: «Я не витягую», сміливість слухати себе, і найголовніше — сміливість щось змінювати.

Я часто чую:
«А що мені той психолог скаже, чого я сам не знаю?»
Або:
«Я не така, щоб до психотерапевта ходити».

Така — це яка? Жива людина? З досвідом, з травмами, з сумнівами?

Знаєш, в Україні довго психотерапія сприймалась як щось соромне, майже як клеймо. Якщо ти пішов до фахівця — значить «з тобою щось не так». Хоча правда в тому, що більшість із нас носить у собі стільки непроговореного болю, що не дивно, чому ми часом не витримуємо.

Це не соромно — просити про допомогу.
Це не соромно — не справлятися.
Це не соромно — втомитися.

Соромно — жити все життя в масці «я в порядку»…

Я бачила, як змінюється ставлення до ментального здоров’я. Особливо за ці останні кілька років, коли нам усім довелося подорослішати швидко і боляче. Коли тривога стала фоном, а звичайний день — вже велика перемога.

Все більше людей — чоловіків, жінок, підлітків — дозволяють собі бути чесними. І це надихає.

Бо психотерапія — це не розкіш. Це гігієна душі!
Так само, як ми чистимо зуби — ми можемо «чистити» серце.
Щоб воно не боліло роками…