В Європі та світі емпіричним шляхом доведено успішність результатів інклюзії. Тож чи встигнуть наші освітні заклади підготуватися до зустрічі з особливими дітьми?
… «Я прийняв рішення підписати саме у вашій школі для того, щоб вся Україна і весь світ знали про величезні досягнення, які педагогічний колектив має у цій школі, як учні живуть єдиною учнівською громадою, як діти, які дуже добре чують, вивчають мову жестів, співають пісні, коли навіть одна дитина у їхньому класі має особливі потреби. Це означає, що з маленьких малеч ми — справжні європейці. Це означає, що ми стаємо єдиною непереможною європейською нацією» , - такою була пряма мова Президента України Петра Порошенка, коли він урочисто підписав закон "Про внесення змін до Закону України "Про освіту" щодо особливостей доступу осіб з особливими освітніми потребами до освітніх послуг" в стінах інклюзивної 168-ої київської школи… Ти чуєш ці слова і рефлексуєш, і мимоволі згадуєш, як то кажуть у народі, «яким боком» був дотичний до інклюзії в Україні. Я згадала ту низку заходів: круглих столів, конференцій, куди запрошували і виступити, і підтримати ініціативи всіх тих, для кого запровадження інклюзивної освіти стало сенсом життя. Я не знаю, чи можна сьогодні назвати підписання цього закону 100% перемогою, бо бачу обличчя тих, хто активно долучався до «внесення змін до Закону України «Про освіту» щодо майбутнього дітей с особливими освітніми проблемами, я чую пряму мову експертів, я веду прямий діалог з педагогами, які безпосередньо працюють з цими дітьми, одним словом, думку стейкхолдерів, які долучалися до обговорення цього документу. Звісно, це добре, що процес трансформації загальної освіти розпочався, а влада і суспільство розуміють, що люди з особливими потребами не маргінали і ізгої, що вони не тільки можуть, а і повинні бути інтегровані в соціум. Та коли і як швидко будуть налагоджені механізми запровадження інклюзії в умовах сьогодення, чи готові наші освітні заклади до таких трансформацій, чи «визріли» самі батьки до того, що їх «не зрілі» чада будуть опановувати простір разом, я маю на увазі батьків здорових дітей, адже часто-густо чути критичні зауваження щодо інклюзії саме від них. Крапки над «і» розставить час. … А поки що дітей з ДЦП, із вадами слуху та зору, дітей-аутистів не часто зустрічаєш в стінах загальноосвітніх шкіл. Так, вони не такі, як всі, та попри вади і порушення діяльності емоційної сфери, в них зберігається інтелектуальна складова мислення. Сьогодні, коли драматичні реалії буття засвідчили жорстокість цього світу, все частіше йдеться про побудову якісно нового суспільства, яке повинно базуватися на толерантності. Ми вкрай потребуємо морального суспільства з його авторитетною силою і традиційними підвалинами життя. І сьогодні кожна доросла людина усвідомлює, що все починається з дитинства. Терпимість, небайдужість, людяність, врешті-решт, – все це треба культивувати, пророщувати до неабиякої плідності. В контексті сказаного саме час актуалізувати інклюзію. І донести до тих, хто ще не розуміє доцільність її запровадження. Згадайте дорожній рух на вулиці. Так, він двосторонній і має свої чіткі правила. Так само і в інклюзивній формі навчання: діти з особливими потребами вимагають рівних можливостей і адекватної соціалізації, і таку можливість їм надає інклюзія. Здорові діти за таких умов призвичаюються сприймати фізичні вади однокласників спокійно, адекватно, відчувати свого ближнього як рівного, допомагати йому, і через емпатійність ставати чуйнішими та людянішими. Ось воно, природнє, в умовах 100%-ої реальності, без бравади, без патетики виховання моральності.
В Європі та світі емпіричним шляхом доведено успішність результатів інклюзії. Тож чи встигнуть наші освітні заклади підготуватися до зустрічі з особливими дітьми? І тут проблема не лише у матеріально-технічному забезпеченні і фінансовому дефіциті, адже на сьогодні не згенеровано чітку класифікацію психо-фізичних порушень, з якими діти можуть приступити до навчання у школі.
Я як людина, яка має першу освіту медичну, а за другою – психолог, розумію, наскільки важлива така класифікація, адже, коли в інклюзивну школу підуть діти з психічними порушеннями й розумовою відсталістю, це створить неймовірну проблему для всіх учасників подій. До речі, такі випадки вже фіксуються, і саме зараз треба максимально пришвидшити процес генерування відповідної класифікації, бо маємо всі шанси і ризики отримати масовість подібного явища.
Говорячи про інклюзію в Україні, варто зазначити, що самі батьки дітей із порушеннями майже хронічно не визнають хворобу своєї дитини, а це додатково породжує низку проблем, серед яких і упереджене ставлення до психолого-медико-педагогічної комісії, бо зазвичай спеціалісти радять відправляти дитину у спеціальний навчальний заклад. Та батьки зберігають негативне ставлення до спецшкіл, що не виправдано, адже ці школи вже давно не інтернати, однак стереотип живе і досі. Так, батьків теж можна зрозуміти, бо для них цілком природно бачити у своїх чадах лише позитивне, для них краще вважати свою дитину унікальною. Може тому в інформаційному просторі все частіше циркулюють такі визначення: аутисти – діти індиго, вундеркінди; діти із синдромом Дауна – діти-янголи, діти сонця. Звичайно, ідентифікувати унікальність своєї дитини – це добре, та важливо вивчити і недоліки, а ще важливіше – не нашкодити. Бо дуже часто така містифікація понять нічого конструктивного не передбачає: ані в соціальному сенсі, ані в науковому. А ще, саме в таких випадках діти з вини своїх батьків ризикують не отримати кваліфіковану допомогу.
І ще одна проблема: наші масові школи не готові до запровадження інклюзії ні технічно, ні методично, ні психологічно, ні кадрово. Тому серед освітян стільки противників інклюзивного навчання, бо вони розуміють, що це ще одна важка ноша для них, адже держава, яка хронічно не забезпечує вчителям гідний рівень життя, а дешево відкупляється мізерною заробітною платою, не буде фінансувати і контролювати систему надбавок за інклюзію. Немає на сьогодні і методичних матеріалів для різних нозологій. Так, очевидно, що прийняття закону не вирішить одразу континуум проблем. Для того, щоб сконструювати інклюзивну систему освіти в Україні потрібен і час, і ресурси, і бажання, і наполегливість (якою особливо наділені самі люди з інвалідністю, які гучно артикулюють проблематику).Впровадження інклюзії – це системність у діях всіх зацікавлених і небайдужих, влади і суспільства.
Я, перед тим як погодитися на участь у тому чи іншому заході на підтримку інклюзії в нашій країні, звісно вивчала процес запровадження інклюзивної освіти в різних країнах. І, що вразило, що попри те, що в багатьох країнах світу цей процес був вдалим, все ж таки не еліміновано спеціальні заклади для людей з особливими потребами. Там залишили право вибору і ця альтернатива надає батькам можливість обирати для дитини спеціальний чи звичайний освітній заклад. У Швеції та США функціонують спеціальні заклади, які на 90% задовольняють інклюзію для осіб з обмеженими можливостями. В Україні щодо інклюзії все тільки починається. Чи буде переможною ця хода?...
P.S. … Сьогодні, коли пряму мову більшості відрізняє суцільна критика «всіх і вся», а вітальний алармізм росте по експоненті, я залишаю місце для оптимізму щодо інклюзії в нашій країні. Бо принаймні на законодавчому рівні в сфері освіти в базовому документі вперше проголошено людиноцентризм. Щастя, успіх, доля людини визначено первинними цінностями. Тож маємо ще один шанс елімінувати упереджене та негативне ставлення до людей, яке детерміноване наявністю у них якихось особливих властивостей або ознак. Може нарешті гуманістичний підхід до навчання дітей з особливими потребами вилікує страшну хворобу нашого суспільства – «хронічну стигматизацію».
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.