Славних прадідів великих…

  Цей допис – у різних стилістично-інформаційних варіаціях – надіслав (відповідно до часу) до кількох мас-медій: як друкованих, так і електронних. Із відповідним проханням. Очевидно, очікував бодай на негативну відповідь. Спромоглись це зробити лише урядовокур’єрівці. Від решти – ні пари з вуст… Тож, аби “продукт” не пропав, до Вашої, шановні читачі, уваги дещо з того, про що широкому загалу невідомо. На жаль…

У зародженні, формуванні та розвоєві українських науки, культури, освіти, військової справи, підприємництва та інших складових соціяльного, економічного, політичного та міжнароднього життя видатним є внесок великої кількости представників не українського етносу. Прикро, проте й до сьогодні широкий загал не поінформований належно про це (чому – про це окрема розмова). Завважене стосується й Імператорського університету св.Володимира/Київського державного університету/Київського національного університету імені Тараса Шевченка, на “календарі” якого його керівництво (та багатотисячний колектив) 15 липня “зробило позначку” навпроти 180 років.

Найвагоміше в когорті “сіячів розумного, доброго, вічного” представлені нащадків ґотів. Значною мірою завдяки наполегливості та енергії попечителя Київської учбової округи (КУО) Ґеорґа Фрідріха (знаного як Єгор Федорович) фон Брадке саме 1834 року (а не пізніше, що було цілком ймовірно) відбулось відкриття другого в підросійській Україні вищого навчального закладу відповідного статусу.

З-поміж керівного складу університету уродженець Києва Микола Християнович Бунґе – постать знакова не лише в історії своєї alma mater. Онук засновника євангелічно-лютеранської громади Києва, академік Петербурзької Академії наук, міністер фінансів та Голова Комітету міністрів Російської імперії (від 1887 р. до останнього дня свого земного шляху), він із золотою медалею закінчив юридичний факультет університету, в якому у найважчі для нього періоди тричі виконував обов’язки ректора.

Уродженець Чернігівщини Микола Ренненкампф посаду ректора в університеті обіймав двічі. Він же в 1875-1879 рр. очолював Київську міську Думу. Сучасники завважували, що М.Ренненкампф створив ділову атмосферу

співпраці між Думою і управою та між гласними, аби всі вони дотримувалися закону і свідомо працювали на благо міста, а не лише відбували службову повинність (чи не нагадує читачеві ця ситуація сьогоденну?).

Під керівництвом і за активної участи ректора університету (у 1847-1859 роках) Рудольфа-Ернеста фон Траутфеттера було створено Ботанічний сад університету, який – за роки керівництва науковцем цією оазою в місті – за кількістю зібраних в ньому представників флори став одним із провідних у Російській імперії.

Знавець грецької мови, минувшини Еллади та археології Йоганн (Іван) Нейкірх – певне, й до сьогодні є “рекордсменом” за числом високих університетських посад. Сучасники зазначали, що обіймав він їх головно через свої фахові та людські якості. Тричі Нейкірха обирали проректором, шість разів – деканом історико-філологічного факультету; посаду ректора (короткочасно) він виконував сім разів.

Короткотривало посаду ректора виконував й Федір Ергардт (Ерхардт). Репутація ж досвідченого експерта та ерудованого вченого зробила його учасником розгляду багатьох складних судових справ.

Першим у Києві та одним із перших в Російській імперії став читати студентам спецкурс паразитології людини професор О.Павльсон, який посаду проректора виконував від 1881 р.

М.А.Бунґе (небіж М.Х.Бунґе, який від 14 років виховувався в родині свого дядька) посаду декана фізико-математичного факультету виконував упродовж 1881-1884 рр.

Декан же медичного факультету Е.Е.Мірам двічі, під час епідемії холери в Києві, керував холерними лікарнями в Подільській та Плоскій частинах міста.

Двічі посаду декана фізико-математичного факультету виконував К.Ф. фон Кесслер, якому університет завдячує заснуванням зоологічного музею (реорганізованого згодом в університетський музей).

Ю.І.Мацон упродовж двох років очолював медичний факультет (його деканом був і Е.Г.Гейбель), а філософський – Е.К. фон Гофман, якого фахівці називають “піонером” геологічних досліджень Києва.

Декан юридичного факультету (від 1905 року) Оттон Оттонович Ейхельман – постать неординарна й донині належно не поцінована. Сучасні українські дослідники вважають, що в історії вітчизняної правничої думки йому належить місце, співрозмірне з тим, яке в історії української філософської думки посідає Г.Сковорода. Саме він спробував повернути український національно-соціалістичний рух на правові, загальнодемократичні рейки в період УНР доби Директорії. Упродовж 1908-1913 рр. – директор Київського комерційного інституту. 1902 року його було обрано Київським міським Головою (проте уряд не затвердив його на цій посаді). Упродовж 1918-1922 рр. працював у Міністерстві іноземних справ, у тому виконував обов’язки міністра. А про неабияку популярність (у хорошому сенсі) професора в студентському середовищі свідчать такі рядки авторства спудеїв університету:

Не всё хорошее забыто,

Не всюду царствует обман.

Среди студентов есть Харито,

А в профессуре – Эйхельман.

(Ніколай Харіто – автор відомого широкому загалу романсу “Хризантеми”, грек по матері, навчався на юридичному факультеті. А Ейхельман, до слова, двічі рятував Харіто від відрахування з університету).

Чимало непересічних особистостей й у професорсько-викладацькій плеяді. М.Авенаріюс уперше в університеті увів лабораторні заняття з фізики (до цього в Російській імперії лабораторні заняття з фізики були лише в Петербурзькому та Московському університетах).

В.Ґ. фон Бессер, який перетворив ботанічний сад Кременецького ліцею в один із кращих в Европі, був першим ординарним професором ботаніки в університеті; йому ж він передав власну бібліотеку, очолював його ж ботанічний сад. Деякими істориками ботаніки науковець вважається першим дослідником флори України.

Уродженець Чернігівщини, професор катедри анатомії В.О.Бец – основоположник вчення про цитоархітектоніку кори головного мозку, його іменем було названо описані вченим велетенські пірамідні клітини головного мозку. А завідувач кафедри шпитальної хірургії Ф.К.Борнгаупт залишив по собі

пам’ять як один із засновників київського “Товариства для боротьби із заразними хворобами” та автор єдиного на той час вітчизняного оригінального посібника з хірургічної патології та терапії. Професор К.Е.Ваґнер упродовж шести років виконував посаду завідувача кафедри лікарської діагностики, а ініціатором створення та керівником анатомічного театру (музею) університету, який вважався на той час кращим у Російській імперії, був завідувач кафедри фізіологічної анатомії О.П.Вальтер. Вчений редаґував заснований ним у Києві один із кращих тогочасних щотижневий журнал “Современная медицина”. Відомим є його вислів-заповіт: “Своїм дітям я не залишаю нічого, окрім свого імені, і прошу їх не ганьбити його неблаговидними вчинками”.

Першим викладачем університету, який “розпочав правильні мікроскопічні вправи зі студентами в області анатомії та морфології нижчих рослин”, був киянин Я.Я.Вальц.

Під час Східної (Кримської) війни професор хірургії Х.Я. фон Гюббенет з групою студентів-добровольців виїхав до Севастополя для лікування поранених вояків. Там під його керівництвом було виконано понад 3 тис. операцій, у тому близько 2 тис. – крупних (переважно ампутацій).

Автором транспортної іммобілізаційної шини (шина Дітеріхса), яка широко застосовувалася у військово-санітарній практиці, був завідувач кафедри загальної хірургічної патології М.М.Дітеріхс. Уродженцеві ж Києва Ґ.І.Ейсману, який на кафедрі історії російського законодавства родинне право та зовнішню історію російського законодавства, з усіх університетів, в яких читались ці дисципліни, за повноту викладу сучасники “пальму першості” віддавали саем йому.

О.Ю.Шмідт, якого в 1930-х знав чи не кожен дорослий громадянин СССР, свою викладацьку діяльність в університеті розпочав як приват-доцент “з предмету математики”. 1934 року, коли Київський університет готувався до відзначення 100-літнього ювілею, Київська міська Рада порушила клопотання про присвоєння йому імені Шмідта.

Одним із професорів університету, які пристали на пропозицію працювати в створеній в Ялті його Кримській філії, був Р.І.Гельвіг. Саме він запропонував перейменувати цю філію на Таврійський університет. Він же і очолив цей навчальний заклад, у якому був першим деканом медичного факультету.

Один із перших пропаґандистів економічного вчення К.Маркса в Росії – уродженець кримського Судака, професор кафедри політичної економіки і статистики М.І.Зібер від 1869 р. очолював засноване ним Київське споживче товариство; брав участь у нелеґальній діяльності київської Громади. Під його впливом теорію українського “громадівського соціялізму” розробляли М.Драгоманов і С.Подолинський. Перебуваючи на еміґрації, М.Зібер співпрацював із драгоманівським часописом “Вольное слово”.

Розширенням та впорядкуванням фізичного кабінету керував завідувач кафедри фізики саксонець Е.А.Кнорр. Під його ж орудою побудовано Метеорологічну обсерваторію університету, яку він згодом очолював.

Від червня 1917 р. приват-доцентом юридичного факультету був А.-Е.Крістер. Керівник створеної з його ініціативи Комісії для виучування совєтського права Всеукраїнської Академії наук (ВУАН), він був Головою Правничого товариства при ВУАН, очолював Статутну (“Статуарну”) комісію цієї Академії. Репресований (за сфабрикованим звинуваченням в участі в антирадянській націоналістичній терористичній організації та шпигунстві на користь Німеччини), страчений.

Завідувач кафедри патологічної анатомії професор В.К.Ліндеман був одним із засновників і директором Київського бактеріологічного інституту (тепер Інститут епідеміології та інфекційних хвороб ім.Л.В.Громашевського Національної Академії медичних наук України), в якому організував експериментально-медичний відділ й налагодив масове виробництво сироваток та органо-терапевтичних препаратів. Уперше в світі вчений експериментально відтворив гломерулонефрит за допомогою нефроцитотоксичної сироватки.

Далеко поза межами Києва знали Ф.Ф.Мерінґа. Професор катедри часткової патології і терапії, він був поцінований званнями заслуженого професора та почесного члена університету. Вчений завідував шпитальною

терапевтичною клінікою університету; виконував обов’язки лікаря-консультанта при місцевому управлінні Товариства Червоного Хреста. Блискучий діагност та талановитий клініцист, він першим встановив прижиттєвий діагноз тромбозу вінцевих артерій серця, чим започаткував нову епоху в історії вітчизняної кардіології. На медичному факультеті університету було засновано стипендію його імені, а в Києві названо вулицю (від 1933 р. – вул.Заньковецької). У жовтні 1887 р. вся київська преса упродовж кількох днів розповідала про закінчення життєвого шляху науковця і практика. І не лише в некрологах, а й в своєрідних репортажах з панахиди та похорону, на який прийшло – за оцінками журналістів – щонайменше сто тисяч киян (у той час людність міста становила 165 тисяч осіб). Відспівування ж професора було, завважували очевидці, “визначним”: за участі лютеранського пастора, рабина та православних священиків.

Одним із найвидатніших дослідників етіології та патогенезу інфекційних захворювань був професор кафедри патологічної анатомії Г.М.Мінх. Він, зокрема, укупі з вихованцем університету О.Мочутковським провів над собою небезпечні для життя досліди з вивчення поворотного і висипного тифів. Вивчаючи ж сибірку, Г.Мінх вперше встановив її кишкову форму.

Уродженець Чернігівщини Г.В.Пфейффер після закінчення університету працював у ньому (з нетривалими перервами) упродовж майже півстоліття (у тому завідувачем кафедри диференціальних рівнянь), водночас – у відділі чистої математики Інституту математики АН УССР.

З початку роботи В.І.Фабріціюсом астрономом-спостерігачем астрономічної обсерваторії університету в ньому розпочалася систематична дослідницька робота на меридіанному колі. Уродженець Київщини Р.П.Фоґель також належав до київської школи теоретичної астрономії.

Автор підручника “Физиологическая химия”, яким упродовж 10 років користувалися як в Київському, так і в інших університетах Російської імперії, О.О.Шеффер був екстраординарним професором по кафедрі загальної терапії та фармакології.

Одним із найталановитіших хірургів другої половини ХІХ ст. був професор по кафедрі оперативної хірургії та воєнної хірургії Ю.К.Шимановський, лекції якого користувались винятковим успіхом. Першим у світі науковець запропонував безпідкладочні гіпсові пов’язки, одним із перших в Російській імперії та першим у Києві провів оваріотомію. Науковець створив багато хірургічних інструментів, зокрема, резекційну пилку, яка набула широкого застосування в хірургічних клініках Росії та багатьох західноєвропейських країн.

Ініціатор створення Фізико-математичного товариства при університеті та його незмінний Голова упродовж багатьох років професор М.М.Шіллер завідував першою в Україні кафедрою теоретичної фізики. Автор майже 90 наукових праць, він також консультував проєктування і будівництво перших освітлювальних ліній і електростанції в Києві.

Відомим дослідником флори Півдня України був професор ботаніки І.Ф.Шмальгавзен. Працював в університеті і його син – І.І.Шмальгавзен, якого наприкінці 1920 р. було обрано професором Київського Вищого інституту народної освіти (такою була тогочасна назва університету).

Чимало видатних науковців, державних, політичних та громадських діячів німецького роду завдячують Київському університетові своєю освітою. У різний час в ньому навчались: хімік, засновник школи совєтських біохіміків, академік АН СССР О.Бах; впливовий член “Старої громади” (найавторитетнішої з культурно-просвітницьких організацій української інтеліґенції), гласний Київської міської Думи, один із ініціяторів створення у Петербурзі українських благодійних товариств (у тому “Товариства ім.Т.Шевченка для допомоги нужденним уродженцям Південної Росії, що вчаться у вищих навчальних закладах Санкт-Петербурґу”) та організаторів (там само) панахид по Т.Шевченку В.Беренштам; історик, етнограф, маляр (брав участь у розписові Володимирського собору в Києві), засновник Вінницького краєзнавчого музею Ґ.Брілінґ; відомий український поет О.Бурґгардт (широким загалом знаний як Юрій Клен); завідувач статистичного бюро Таврійського губернського земства К.Вернер; одна з перших жінок-лікарів у Росії В.Ельснер;

Ф.Л.Ернст – визначний історик мистецтва, музеєзнавець, член кількох наукових товариств, автор ідеї перетворення всього комплексу будівель Софійського собору в Києві на державний заповідник, промотор переведення Бердичівського манастиря босих кармелітів у статус історико-культурного заповідника, професор київських археологічного та художнього інститутів; уродженець Полтавщини М.В.Порш – економіст, публіцист, Голова УСДРП, член Центральної і Малої Рад, генеральний секретар (міністер) праці (1917-1918) і військових справ УНР, Посол УНР в Німеччині (1919-1920); Е.Ф.Фаренгольц – лікар та громадський діяч, значною мірою завдяки якому Кам’янець-Подільська міська лікарня у 1880-х рр. посідала одне з провідних місць з-поміж тогочасних губернських лікарень Російської імперії; філософ, засновник російської герменевтики, феноменолог, етнолог, мистецтвознавець Ґ.Ґ.Шпет; видатний громадський, політичний та державний діяч, депутат 1-ї Державної Думи (в якій очолював українську парламентарну фракцію), один із активних організаторів чернігівської “Громади” та творців Спілки українських прогресистів, член УЦР І.Л.Шраґ; подібний до попереднього – за громадською, політичною і державною “вагою” – діяч, меценат Ф.Р. фон Штейнгель – засновник першого на Волині приватного краєзнавчого музею світського спрямування, Голова (від 17 березня 1917 р.) виконкому Комітету громадських організацій, який, за словами Д.Дорошенка “в перші три місяці до революції був властиво найвищою владою у Києві”, у 1918 р. – Посол Української Держави в Німеччині.

У 1894-1928 рр. завідувачем бібліотеки університету працював В.О.Кордт. Упродовж 1912-1914 рр. працював в університеті бібліотекарем (до вислання – як підданця Німеччини – за Урал) і відомий згодом учений-кримознавець, рідний брат Т.-Р.Ернста М.Л.Ернст, а понадштатним консерватором при ботсадові університету – В.В.Фінн.

1846-1847 навчального року маляр-портретист, архітект університету П.Шлейфер він брав участь у конкурсі на заміщення вакантної посади вчителя малювання цього навчального закладу (у конкурсі також брав участь Тарас Шевченко, який згодом згадав Шлейфера в повісті “Близнецы”).

Якщо в професорсько-викладацькому “полку” вагомою була присутність німців, то в студентському переважали поляки: у 1838-39 навчальному році їхня частка становила 62,5%. Проте не малою була й кількість викладачів.

Перший професор катедри римського права Юліан Александер Міцкевич (брат Адама Міцкевича) в університеті очолював “кременецький гурток професорів”.

Ад’юнкт катедри зоології, завідувач зоологічного кабінету А.Анджейовський зібрав гербарій з 10 тисяч рослин, з яких 1366 передав університету. Тож саме йому університетський гербарій завдячує своїм “народженням”. Вченого дослідники вважають основоположником палеонтологічних досліджень в Україні. Викладачами першого відділу філософського факультету були М.Якубович та Ю.Коженевський. Професор М.Якубович викладав енциклопедію класичної філології, історію грецької і римської літератури, археологію і нумізматику. Юзеф Коженевський – відомий письменник, співтворець освітянської реформи Александра Великопольського у Царстві Польському. Посаду лектора польської мови та літератури, як понадобов’язкового предмету, виконував Ю.Мікульський. Професором математики і деканом другого відділу був С.Вижевський. Кафедру архітектури в 1834-1839 роках очолював уродженець Волині професор Ф.Мєхович, який також викладав геометрію і механіку. Фізику викладав професор І.Абламович, який також завідував фізичним кабінетом та метеорологічною обсерваторією. Професором хімії був С.Зєнович, який до прибуття М.Максимовича виконував посаду ректора університету. На початку минулого століття на юридичному факультеті вивчав право відомий в майбутньому письменник, перекладач та громадський діяч, уродженець Вінниччини Ярослав Івашкевич. Виключно для поляків в університеті було створено кафедру римо-католицької теології і канонічного права, яка проіснувала до 1864 р. На початку 1836 р. куратор Київської учбової округи представив, а міністр освіти погодився на заснування в будинках університету римо-католицької

каплиці (хоча православної церкви тоді ще в університеті не було). Зазначалося також, що каплицю не повинні відвідувати студенти інших віросповідань.

Литовське коріння та університетську “прописку” мають й кілька осіб, знаних далеко поза межами України. Видатний знавець брахіопод і стратиграфії карбону, директор геологічної служби III рангу, доктор геолого-мінералогічних наук Ольгерд Ейнор (Ейноріс) упродовж трьох десятиліть очолював кафедру палеонтології і геології СССР. У листопаді 1964 р. Вченою радою університету двотомний підручник О.Ейнора “Основы геологии СССР” було висунуто на здобуття Ленінської премії в галузі науки і техніки. 1973 року ця ж Вчена рада рекомендує науковця до обрання членом-кореспондентом АН УРСР. Але на заваді і першому, і другому стали дивне прізвище та безпартійність. Не зарадили й 20 позитивних відгуків-рекомендацій відомих вчених України і Росії.

На історико-філологічному факультеті навчався видатний представник литовського романтизму (творець т.зв. “національного романтизму” в литовській літературі), поет, драматург, теолог, католицький священик Йонас Мачюліс (знаний широкому загалу як Майроніс). Знання, отримані ним в університеті, згодом були використані під час написання “Оповідання про минуле Литви”. Автор монографії “Maironis” проф.В.Заборскайте вважала, що найбільша заслуга в цьому саме київських істориків, у тому й проф.В.Антоновича, книгу якого “Очерк истории Великого Княжества Литовского” Майроніс придбав у Києві. Юридичний факультет університету закінчив Антанас Меркіс – прем’єр-міністр та виконувач обов’язків Президента Литві у 1939-1940 роках. На природничому відділенні фізико-математичного факультету університету навчався Міколас Баярунас – згодом керівник практичних занять з геології та палеонтології на Київських Вищих жіночих курсах, відомий також своїми практичними (польовими) дослідженнями.

Приват-доцент Університету св.Володимира Генріх Якубаніс у 1920-1922 роках очолював Київський інститут народної освіти (такою була тогочасна назва університету).

Бельгійцями з походження є дві видатні постаті, що були гордістю не лише столичного університету. Дмитро Граве від 1902 р. – ординарний професор по кафедрі чистої математики університету, діяльність в якому розпочав з удосконалювання організації навчального процесу та підготовки наукових кадрів на факультеті. Науковець брав активну участь у створенні Таврійського університету й з цією метою – у складі делеґації столичних професорів – їздив до Криму. Величезну роль відіграв вчений й в діяльності Всеукраїнської Академії наук та Академії наук УССР, першим директором Інституту математики якої був. Вчений по праву вважається засновником першої великої алгебраїчної школи в Росії.

В Одесі в родині бельгійського підданця народився Георгій Де-Метц – заслужений ординарний професор, декан фізико-математичного факультету університету. Упродовж 7 жовтня – 28 листопада 1917 р. він виконував обов’язки ректора і саме в цей час Радою університету було прийнято рішення про заснування кафедри польської мови на історико-філологічному факультеті.

У квітні 1834 р., за поданням згаданого очільника КУО Є. фон Брадке, до університету екстраординарним професором кафедри загальної історії було переведено двадцятидев’ятилітнього Володимира Циха. На урочистостях, присвячених відкриттю університету 15 липня 1834 р., науковець виступив із доповіддю про важливу й визначальну місію університетів у державному та культурному житті країни. У травні наступного року його було затверджено ординарним професором та деканом 1-го відділення філософського факультету. Після виходу у відставку М.О.Максимовича 11 грудня 1835 р. вченого призначили виконуючим обов’язки ректора (затвердили ж на цій посаді 15 грудня того ж року). Він брав активну участь в організації спорудження головного корпусу університету, за час його ректорства було відкрито юридичний факультет. Проте сповна реалізувати неабиякі адміністративні здібності талановитому науковцеві завадила передчасна смерть: його земна стежина обірвалась у квітні 1837 р. (на 32-му році життя). Дослідники й досі сперечаються щодо походження вченого: одні (найчисельніші) уважають його сербом, інші – угорцем або ж чехом.

Чехом з походження був й Борис Курц – видатний історик, сходознавець та педагог. Значну частину наукової спадщини вченого було знищено, а сам він зник у лихолітті 1930-х. Історико-філологічний факультет Київського університету Курц закінчив із золотою медалею, згодом він – професор київських комерційного, народного господарства та археологічного інститутів. Вченого небезпідставно вважають першим історіографом українського сходознавства.

Мистецькому ж таланту італійця Вінченцо (Вікентія Івановича) Беретті університет завдячує будівлею головного (червоного) корпусу – одним із небагатьох класичних зразків громадянської архітектури в місті.

Прикметно, що нащадки пам’ятають славних предків. Одна з них – мешканка Росії Наталя Гохгут – виявила бажання (яке підтримала Вчена рада університету) увічнити пам’ять про свого прапрапрадіда Й.Г.Гохгута, який в середині позаминулого століття упродовж тривалого часу сумлінно (про що свідчить нагородження його золотою медалею “За старанну службу”) виконував посаду головного садівника ботсаду університету. Тож є надія на відкриття (восени) меморіальної дошки йому та директорові ботсаду Р.-Е.Траутфеттеру.

На жаль, таких прикладів – пальців однієї руки забагато. Самоочевидно, що набагато більш плідною могла б бути діяльність в меморіальній царині (і стосується це не лише Київського університету і не лише столиці України), якби цим перейнялись громадські організації нацменшин. На превеликий жаль, авторові відомо лише про поодинокі їхні ініціативи в цьому. Як не згадати тут слова поляка з походження й “хлопомана” Тадея Рильського: “Хто не шанує видатних людей свого роду, той сам не годен пошани”.