Цвинтар

Алея ледь у бронзі, як стіна художньо досконалих монументів. Машина швидко в’їхала одна, а дві стоять – не пропускає мент їх. У старосвітських склепах бомжи сплять вночі, а вдень покояться поляки. Шикується, як на параді, знать. Відвідують, бо знають всіх

собаки, що у гранітно-бронзовій тиші вгодовані блукають і не виють, і білі ідеальні біляші примарами над ними майоріють.  
Звичайно, є тут церква РПЦ, їй тут і місце, хоч би і буквально. Літають мухи, але не це-це, а так, знайшли, напевне, десь вбиральню. А ми от не знайшли її слідів (не ми єдині, судячи по позах і поглядах сумних надгробних дів), тож треба пити у помірних дозах. 
О, пишний цей, престижний цей цвинтар, його бузком торгують на базарі, у ньому – кокаїновий кумар, і постріли, і спалахи аварій, тут творчій піт і злидні золоті, тут мучеництво, зрада і змагання, немає тільки вищої мети, немає тільки сенсу існування.
Непросто упокоїтися тут, зайняти для сім’ї місця хороші – це ваш і рідних нескінчений труд, це ваші рідні нескінчені гроші. Хоч деякі зелені пацани зариті тут без зайвої розмови. Не знаю, чим прославились вони, проте надгробки мають двохметрові, і точать їх елітні хробаки, не вицвітають фарби на портретах, а ще існують деякі жуки в високопосадових кабінетах, які зі смерті тільки і живуть, мобільники купляють і коханок. Коли підете у останню путь, якщо це не відбудеться у Каннах чи на Майорці, ваш безсмертний дух на зімкнені свої побачить очі – тут править бал законний власник мух, і більш ніхто займатись цим не хоче. 
Мені, якщо відверто, теж облом своєю смертю так усіх займати. Хай посидять спокійно за столом, навіщо людям зайвий клопіт мати? Тим більш, якщо остання я в роду, немов собою вичерпала вроду, якщо одна у вічність відійду, лише фейсбук лишаючи народу, і зрозуміло, дозвіл не дадуть мій монумент нікому будувати, й менти багатодітні заживуть в моїй квартирі, наче міль в халаті, коли мої найзліші вороги заявлять, що вони – найліпші друзі, і стане так порожньо навкруги, що зручно тільки повзати на пузі, ну тобто, буде те, що і завжди, немає варіантів цих історій. Коли собі скажу я: «Відійди», несіть мій труп одразу в крематорій, там є у холодильниках місця, хоча вони, звичайно, дуже платні. Хоч глибоко шаную я Христа, але не вірю, що тіла придатні, щоб жити знов, цього він не казав в конкретній формі, і якщо з могили вони таки повстануть – Боже збав! Я бути серед них би не хотіла.
Хай в топці спалять мій холодний прах, хай домішають, що вони там вміють, і з посмішкою злою на вустах, показуючи факи всім, розвіють нахабно по ділянці 33, втішаючись, що дозволу не мають, хай буде сніг, хай будуть снігурі, і потім хай хоч чорта підховають.