Мама відчула, що син помер

Готується книжка спогадів про маму вбитого комуністичною владою дисидента Валерія Марченка - пані Ніну. Запропонували написати мені.

Вперше з Ніною Марченко я зустрівся, коли вирішив працювати над документальним фільмом про її сина,  дисидента Валерія Марченка, який загинув у брежнєвських таборах - потрапив він туди лише через те, що написав дві статті з критикою політики радянського уряду в галузі культури.  Дізнався цю вражаючу  історію від його табірного друга лікаря-психіатра Семена Глузмана. Коли Валерій після відсидки жив у засланні в Казахстані, йому через «Міжнародну амністію» написала листа громадянка Голландії Джекі Бакс. Тоді Радянський Союз вже почав залежати від західних кредитів і був змушений демонструвати кредиторам лібералізацію у галузі прав людини – тому й дозволив листування з дисидентами.   Валерій і Джекі   листувалися чотири роки аж до смерті Валерія 1984 року. Ніколи особисто в житті не зустрічалися.   Саме цей сюжет я й поклав  в основу фільму «Хто ви є, містер Джекі?».  

Валерій не був войовничим дисидентом, він був наївним інтелігентом, який сподівався, що влада може почути його і щось змінити у своєму ставленні до української культури. Але влада почала його ламати об коліно і зробила з нього принципового супротивника системи. Врешті, система його і вбила. Правда, фізично, але не духовно. А мама, хоча й прихильно ставилася до поглядів Валерія, але найперше їй боліла не його боротьба, а щоб він вийшов живим з тієї м’ясорубки. У листах і при зустрічах просила його бути поступливішим, не нариватися, іти на компроміси з табірними можновладцями. Він, хоча і розумів, що завдає матері болю, але не поступався принципами. Писав їй, що рідні першими б відмовилися його поважати, якби він підписав покаянного листа, як це пропонував КГБ.

На тій першій зустрічі, яка відбулася з ініціативи Глузмана  вдома у пані Ніни, я відчував у ній  якийсь внутрішній опір.  Їй нібито і хотілося розповісти, згадати, але в той же час вона це робила,  наче через силу. Потім вона мені призналася, що відчувала до мене недовіру. Адже прийшов якийсь журналіст, який до дисидентських кіл не мав жодного відношення. І що він назнімає – одному Богові відомо.  Правда, заважаючи на рекомендацію Глузмана, погодилася зі мною поділитися спогадами.

В процесі роботи я відчув, що вона відтанула, але мені здається, що вона так і не змогла подолати  недовіру  навіть після того, як фільм був готовий. Йдеться про недовіру не особисто до мене, а про недовіру до кожної нової людини в її житті. Адже  страшенно тяжкий  минулий досвід  і навчив її, що кожна нова людина могла виявитися представником всюдисущих органів безпеки, яка завдасть шкоди її синові. Можливо, недовіра до незнайомців вкоренилася у неї глибоко в підсвідомості, стала інстинктом і залишилася з нею навіть тоді, коли жодним втаємниченим органам не було потреби нею цікавитися.

Але мені здається, що перед камерою вона розкрилася до кінця. Ми записували її на могилі Валерія, у селі Гатне під Києвом, де тепер поруч з сином покоїться  і вона сама.   Коли я раптом згадую наш з режисером Максимом Бернадським фільм «Хто ви є, містер Джекі?», то найперше постає в пам`яті любительська чорно-біла зйомка із Валерієм і Семеном Глузманом, а також спогад пані Ніни про те, як вона відчула, що він помер.

Вона перебувала в Ленінграді, куди з табору для політичних  перевезли її сина з тяжким захворюванням нирок. Вона металася там і фізично і душевно, бо намагалася хоч якось допомогти, хоч якось полегшити його муки. Настрій був цілковито пригнічений – каменюка на душі. Увечері вона молилася в церкві. І раптом їй стало так легко, як ніколи. Уже потім вона дізналася, що саме в цей час він помер і його душа відлетіла. І мама відчула, що її коханий син перестав мучитися на цьому світі.

Важливо було не тільки  те, ЩО вона говорила на камеру, але і ЯК говорила. Здається, що навіть холодна і беземоційна телекамера розчулилася і посилила палітру її емоцій, яку вона переживала в далекому 1984-му і передала глядачам у нашому фільмі.

Джекі Бакс поставила жорстку умову -  узгодити  з нею сценарій. Лише на таких засадах погоджувалася дати нам їхнє з Валерієм листування і поділитися спогадами. Хвилювалася, щоб наш фільм не вийшов надто легковажним, щоб він не став мильною оперою про поштовий роман  двох закоханих. Лише переконавшись, що ми не злегковажили, вони приїхала до Києва на його презентацію. Пізніше я знову  був в Амстердамі, де вона живе,  мав намір подзвонити їй, але не подзвонив. Мене зупинив не лише брак часу. Вона говорила нам, що це дуже болючий момент її життя, який не відпускає її. Мабуть, кожний такий спогад з минулого завдає їй болю і вона б не хотіла зайвий раз ворушити цю рану. І я не став своїм дзвінком нагадувати їй про це.

Докладніше про переживання Джекі я згадав, щоб зробити порівняння. Валерій, хоч і зіграв у її житті важливу роль, але був  собі далеким чоловіком, котрого вона ніколи не бачила вживу. А для Ніни Марченко він був сином, якого не можна замінити іншим чоловіком.  І жоден інший чоловік не може замінити матері сина. Біль від утрати  сина, біль від його мук вона пронесла через все своє життя.  І вихлюпнула її у нашому фільмі.

Одного дня я домовився з телеоператором поїхати і записати більше спогадів Ніни Марченко про той час. Адже вона дуже погано себе почувала і треба було поспішати. Нам для фільму вона розповіла про Валерія. Але знала про той час набагато більше. Я вже вийшов на вулицю з дому й чекав на машину, щоб їхати до неї. Та зателефонував Семен Глузман і сказав, що їй стало гірше і вона вже не може. Зйомка скасувалася. Через кілька місяців Ніни Марченко не стало.