Серед сили-силенної фестивалів, які традиційно проводяться в західній Україні о весняній порі, дебютний «Черемош-фест» не пройшов непоміченим і привабив до себе купу гостей з усеньких куточків України. Найбільше з’їхалося, звісно ж, молоді. Але й місцеві старожили не оминули увагою таку файну забавку. Двом давнім подругам – бабцям Марині та Василині теж не сидиться домів, єгди поряд розгортається таке цікаве дійство. Побаченим лишаються вдоволені і кажуть, що й сусідів незабаром закличуть:«Най прийдут, подивлється. Ми бо з верхів і добре знаємо, що чимало односельців не їхають нікуди, нічо не видять такого. Ось ми старші люди, а й нам боршій кортить поміж молодь. Хочемо поцікавитися, з чим приїхали, як жиють».
Від краєвидів Гуцульщини перехоплює подих. Здається, що таку красу можна споглядати безкінечно довго, заледве не до самозабуття. Село Криворівня, де й відбувається свято, на два дні перетворюється на справдешню культурно-етнографічну мекку. Опинившись тут – забуваєш про все на світі. Лише встигай усюди поспівати. Тут тобі і майстер-класи з художнього мальовидла, і мандрівки визначними місцями, і прецікаві оповідки та нові знайомства.
І як тільки єгомость отець Іван Рибарук покладає хресне знамення, освячуючи початок фестивалю, частина його учасників хутко зодягають рукавички і без загайки приступають до опорядження довкілля. До роботи без жодної принуки долучаються і діти.
Місцеві хлопчаки Остап та Миколка старанно втопкують великий поліетиленовий пакет власноруч зібраними пластиковими пляшками. В один голос запевняють, що еко-толока – то вельми гарний задум. «Прибирати потрібно, бо дивитися на зогиджену місцину правдивий сором», - пояснюють вони.
Розім’явшись трохи фізично, починаємо вкушати хліб духовний. Цілковиту увагу спраглої до художнього слова авдиторії перебирає на себе відомий письменник та знаний товмач Тарас Прохасько. Він захопив із собою кілька примірників особисто перекладеної книги польського романіста Станіслава Вінценза «На високій полонині», у якій колоритно описано звичаї та історію гуцульського краю. Тарас переконаний, що цей, без перебільшення народний епос (хоч і має свого конкретного творця), - це достоту розшифрований духовний код Гуцулії! І зізнається, що поринути у цей чарівний світ йому, яко перекладачеві, було страшенно цікаво. А ще він занотував чимало власних спостережень, які стосуються менталітету верховинців та їхньої самоідентифікації: «Я провів для себе такі цікаві паралелі. Є багато народів чи народностей, які стверджують, що й там є наша споконвічна земля й ось там. Скажімо, ми вважаємо, що Кубань чи Вороніжчина – українські етнічні території. А ось у гуцулів є зворотня штука. Вони відкидають самих себе аж до самого серця. Тобто, ті люди, які живуть, які народилися у Криворівні, у Жаб’є, вважають, що то саме вони є гуцули, а ті, що замешкали трохи далі, ті вже неправдиві».
Бджоляр Іван Ванджурак продає мед із власної пасіки та хмільну медовуху. Але він славен на весь край передовсім своїми мистецьки виготовленими дримбами. За довершену гру на цьому інструменті режисер Сергій Параджанов запросив його озвучити саундтрек до легендарної кінострічки «Тіні забутих предків». Тож дримбу пан Іван розхвалює на всі заставки. Окремо відзначає її цілющий вплив для заспокоєння нервової системи. А також звідомляє усіх охочих його слухати, що гуцульська дримба менша за розмірами за казахську чи алтайську родичок. А її звукові можливості навіть поважними музичними критиками осягнуто не до кінця: «У нас якось одна жінка усе весіллє відограла на дримбі. Уявіть собі – ціле весіллє. Вона наймила скрипаля, але той раптом захворів. Гості зійшлися, а музики немає. Тож вона витягнула зі скриньов велику гуцульську дримбу і весь вечір на нев вигравала».
Відрадно було зуспіти на фестивалі чимало святочно прибраних людей в національних строях. Траплялися навіть цілі родини у вишиванках. Молоде подружжя Садових і двійко їх малолітніх діток особливо виділялися на цьому тлі своїми барвистими сорочками із мережаними візерунками: «Нашому старшому синочку Яремчику 3 рочки, - знайомлять зі своїм сімейством, починаючи з наймолодших, Ігор та Ольга, - Остапчику нещодавно виповнилося півтора рочки. Тато у нас затверджує усі фасони, крій та вишивку, а мама усі ті побажання втілює на полотні».
Прагнучи усюди встигнути і все охопити зором, розумієш, що це майже безнадійна справа. Кожен шукає заняття собі до смаку, але сумних облич не видко ніде. Та й складно було б знудитися поміж такого гамору. А що ближче до вечора, то людей хутчіш охоплює якесь загальне піднесення і сон чимдуж тікає з-перед очей.
Ось на сцену здоймається уславлений горянський музика Роман Кумлик зі своєю капелою «Черемош» і з перших акордів усе починає ходити ходором.
У його руках плаче скрипка, гуде трембіта, ніжними переливами озивається флояра. Опісля маестро трохи бідкається, що не встиг зіграти і на половині тих музичних інструментів, якими володіє бездоганно, абисте глядачі мали більше гарних вражень: «Якщо я граю повноцінну концертну програму, то використовую більше 20 інструментів у супроводі баяну, цимбал та бубна. І духові, і волинку, чи то пак козу, я тут не показував. Та багато ще на чому не грав, бо мав обмаль часу на виступ».
Нарешті сутінки обіймають землю. І вечірні години виповнює такий гучний рок-концерт, що аж гори нишкнуть. Галицькі гурти «Коралі», «Рура», «Пан Пупец» і нарешті «Перкалаба» доводять до нестями місцеву публіку.
А ковалі знай кують біля сцени різні мудрації із залізяччя, ніби намагаючись лункими ударами молотів об ковадло перевершити хрипкі звуки електрогітар та галасливе торохкотіння перкусій.
Нарешті концерт завершується. Усі натомлені, але щасливі, ледве валандаючи ногами, бредуть до своїх наметів.
Другого дня у Криворівні усіх чекає захоплююча подорож селом, яку провадить тутешній війт, колишній учитель Іван Зеленчук. Він із насолодою оповідає, які знатні люди побували у його рідному селі. Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Гнат Хоткевич, Євген Чикаленко, Іван Франко та Михайло Грушевський. Про двох останніх ходять цілі легенди.
«Якось так вже судилося долею, - починає оповідку наш гуцульський гід, що і у Львові, і у Криворівні вони були сусідами. Хоча тутка їхні помешкання стояли троха віддалік одно від одного. Та попри відстань здибалися вони часто. Але треба зауважити, що в селі не було знаменитого пса Івана Франка, який на його львівському подвір’ї своїм безугавним гавкотом всякчас заважав Грушевському працювати над його історичними розвідками».
У знаменитій хаті-гражді, до якої простуємо шлях, снував свої творчі думи Михайло Коцюбинський, а до нього з риболовецьким сачком навідувався Іван Франко. Нині тут розміщено музей. Хоч будівля і значно відреставрована уже в новітні часи, але все хатнє начиння у ній нагадує про минувшину. Сільський голова так натхненно оповідає про кожну побутову річ, що слухаєш його, мов заворожений. Ось він демонструє спарені гуцульські торби, які зовуться бесаги і складаються з двох відділень: так званих переднього та заднього вух. Газди клали до них їстівний припас, коли вирушали на полонину чи несли освячувати до церкви великодні страви. З бесагами у голови пов'язаний кумедний спогад ще зі студентських років: «Коли я навчався у львівському університеті на факультеті філології на лекції з діалектології нам дали завдання написати текст з будь-якої тематики на своїй говірці. Ото я й написав, як у нас свєтять паску. Моя робота усім сподобалася. От тільки ніхто не міг вирозуміти, як то може бути заднє та переднє вухо, коли усім відомо, що вухо може бути чи то правим, чи то лівим».
Потішені гуцульською говіркою та зачаровані криворівнянськими пейзажами вертаємо на фестивальний плац, де поміж нашим братом то там, то сям з’являються й іноземні гості. Американцю Джону дуже подобається місцева етно-музика. Він дістає своє банджо і силкується потрапити в лад карпатським мелодіям, які линуть зі сцени. «У себе в штаті Теннессі я залюбки виконую кантрі», - радо ділиться своїми музичними уподобаннями заокеанський гість. «У Карпатах вперше, але обов’язково сюди повернуся, бо вони мені дуже нагадують мої рідні Аппалачі».
А для польського туриста Ярека Форнала за останні два дні – це вже другі фестини. Він щойно над’їхав з Івано-Франківська, де брав участь у святі ковалів. Настрій у нього пречудовий. Каже, що почувається тут ніби у великому колі друзів: «Усе дуже подобається. Такі файні люди. У Польщі теж проходять подібні фестивалі, але не такі лепські. Сам я коваль. На дримбі грати ще не вмію. Але гадаю, що опаную її швидко».
Якщо в перший день тутешню публіку забавляли троїсті музики, а звечора верховинське повітря розтинали мегаватами звуку рок-гурти, то родзинкою другодня стала команда дримбарів.
Їх мало зібратися якнайбільше, аби одночасно зіграти на дримбі і встановити рекорд. Зійшлося понад півсотні людей і під орудою диригента усі голосно задримбали. Хоча й дещо імпровізовано, зате дружньо та завзято. Гучні оплески глядачів були їм належною віддякою.
А фестиваль між тим добігав свого завершення. Гості почали лагодитися в дорогу, а організатори підводити перші проміжні підсумки.
Співорганізатор фестивалю Юрко Досяк непомалу втішений від добре виконаної роботи: «Чи вдався фестиваль судити все ж таки не нам. А тим людям, які на нього приїхали. Поки що всі відгуки дуже схвальні. Всі запитують, чи буде зорганізовано щось подібне наступного року, яких новацій слід очікувати у майбутньому. Стосовно кількості людей, то за різними підрахунками учора зібралося близько двох тисяч. Сьогодні ця цифра дещо менша. Встановити точно її неможливо. Напевно близько тисячі душ є».
Заплечники вже тиснуть важким тягарем на рамена. Робимо останні світлини на згадку і ось нарешті настає час прощатися із цим казковим краєм. А в помку твердо засіли закличні слова коломийки, які проникливо виспівувував, акомпануючи собі на скрипці, юний гуцул:
«Ми вас просимо у гори, бо гуцули щирі,
Приїхайте в Криворівню, гості наші милі.
А хто у нас побуває, з нами сі набуде,
Той про славну Криворівню повік не забуде».
А ось тут можна переглянути ще й 17 хвилинний фільм про феєрично-казкову подію на Івано-Франківщині під назвою "Черемош-фест"