Чому так не можна

Одна моя подруга нещодавно розповідала історію про маленького хлопчика, сина її знайомих. Після перегляду сюжету в теленовинах його водили до психолога. Сюжет був про те, як мати вбила свою дитину.

Заборона без цензури

Наприкінці 18-го ст. в багатьох країнах Західної Європи було заборонено книгу «Страждання юного Вертера». У цій  повісті герой покінчив собою, застрелившись через нещасливе кохання. Книгу заборонили через те, що невдовзі після її виходу з»явилося безліч повідомлень про самогубства, що їх скоїли юнаки в такий саме спосіб. Тоді було встановлено зв»язок між оприлюдненням інформації про насильство і подальшим насильством у суспільстві.

В США і в більшості країн Європи, коли зіштовхнулися з проблемою агресії в суспільстві, перше, що зробили, - створили на законодавчому рівні механізми регуляції в сфері медіа. При цьому, окрім суто законодавчих обмежень і заборон, в Америці, наприклад, в кожному медіа прописані деталізовані критерії, що можна, а що неможна показувати в репортажах з критичних точок. В Британії заборонено показувати крупним планом частини розірваних тіл, наприклад, внаслідок аварій. Там чітко регламентовано, скільки секунд та на якій крупності можна показувати таку телекартинку. Це не цензура, а спосіб відповідально ставитися до кожного сказаного слова і кожного показаного кадру.

У нас це не врегульовано. Єдине, що має стримуати редакції - це загальна культура і морально-етичні принципи її працівників. В когось вони є, а в когось з цим не склалося. Пару тижнів тому захожу в монтажну апаратну новин, перед моніторами сидить дівчина-режисер з червоним обличчям, повертається до мене і каже: "я не можу такого монтувати". Сюжет був про згвалтування 9-річної дівчинки. А хтось інший - може. 

Імітаційне телебачення

В медичній літературі є термін "імітаційні самогубства". Існує пряма кореляція між повідомленням в ЗМІ про самогубство і підвищенням кількості суіцидів. Особливо це стосується підліткових випадків. Після одного телесюжету з життя йдуть приблизно 50 дітей та підлітків такого самого віку і статі. Це статистика ВОЗ. При цьому люди, як правило, копіюють і той спосіб, про який дізналися з телевізора. Так само - з іншими видами насильства. 

Чи означає це, що про насильство взагалі говорити неможна? Ні. Це означає, що треба робити це обережно і керуватися принципом "не нашкодь". Я знайшла документ, розроблений відділом психічного здоров'я ВОЗ, опублікований в Женеві в 2000 році, "Превенція самогубств". Це рекомендації для працівників ЗМІ, як подавати новини про самогубство, щоб не калічити суспільство. Це якраз набір заборон: неможна подавати самогубство як пересічну подію; неможна детально описувати спосіб, в який це зроблено; неможна називати ситуацію, яка спричинила до самогубства, безвихідною, а причини - такими, що виправдовують цей вчинок. В кожному такому сюжеті має бути коментар психолога, який має засудити цей вчинок і пояснити, що з цієї ситуації насправді існував вихід, і не один. Психолог має нагадати про існування телефонів довіри. А ці телефони мають бути візуалізовані титром.

Це - лише частина вимог. Скажіть будь ласка, ви давно бачили дотримання хоча б однієї з них на українському телебаченні? Я - майже ніколи. Бо якщо виконати ці вимоги, то зникне гострота матеріалу, зникне емоція, будь-який редактор вам скаже, що це - не сюжет, а "унилоє гамно". Тому всі редакції, що поважають себе, раніше і утримувалися від висвітлення таких тем: яскраво висвітлювати їх - значить виховувати маньяків, а неяскраво - нема сенсу.

Вадим Титушко та інші зомбі

18 травня на мітингу опозиції гопніки в спортивних костюмах побили мою колегу Олю Сніцарчук. Це сталося на очах в сотень людей і в присутності міліції. Тоді всі обурилися побиттям жінки, хоча мало хто зрозумів, чому насправді  це сталося. Сам він пізніше пояснив, для чого його запросили на мітинг. Він туди йшов НАВМИСНО для того, щоб битися. Він усвідомлював, що він буде робити, і не бачив в цьому нічого неприпустимого. Його не засмутило ані те, що він матиме на меті кидатися на мирних демонстрантів, ані те, що вони постраждають від його кулаків. Він спокійно розповідав про свою «шляхетну» місію «підтримувати порядок», і, очевидно, саме так виглядає порядок в його свідомості.

Чому це сталося? В українському суспільстві, нажаль, ще нікому в голову не прийшло відкрито засудити насильство. Коли наприкінці 2011 року журналісти оголосили бойкот Чечетову, на те була лише одна причина: нахабна брехня депутата про те, що колеги від опозиції, яких регіонали по-звірячому побили напередодні, кидаючи стільці в голову, начебто «самі вдарилися об пивний кухель». Олександр Єфремов, від якого на прес-поінті вимагали вибачень, говорив нісенітниці про те, що регіонали «наводили порядок у парламенті». Очевидно, такий саме «порядок», про який пізніше розповідав їхній послідовник Титушко. Акт жахливого мордобою тоді не був засуджений ніким з політиків, попри очевидні криваві наслідки того, що сталося.

Коли навесні цього року депутату Ірині Гориній поцілили глибою льоду в голову, всі сміялися над її «удаваним» струсом мозку. Всі говорили «так їй і треба, це помста регіоналам за те, що вони довели до такого стану людей». Засудили напад і вибачилися перед жінкою лише Ірина Геращенко та Юлія Тимошенко - інші дві жінки, які знали, що таке потерпати від насильства.

То чому ми дивувалися, коли сталася мерзотна атака на Олю? Це цілком природно для суспільства, де насильницькі методи чи то політичної, чи то побутової боротьби є нормою життя. І телебачення як соціальний інститут до цього безпосередньо причетно. От уявіть собі: показують в новинах сюжет про те, як один хлопець побив іншого. Дивиться його такий собі Вадік-Румун і думає: "а чим я гірший"? Далі він йде на вулицю розпускати руки і не бачить в цьому нічого крамольного, бо приклад він бере з того, що показали по телевізору.

Ми живемо в паталогічно хворому суспільстві, значна частина якого не може критично поставитися до того, що вона бачить по телевізору. І коли ми, журналісти, говоримо, що мати вбила двох дітей, ми маємо усвідомлювати, що в цьому суспільстві є люди, які сприймають це як приклад для наслідування, а не як привід для обурення!! Це дуже небезпечно: говорячи про насильство, ми продукуємо нове насильство.

Сучасне українське телебаченні - це справжня катастрофа. Сюжети про вбивства, зґвалтування та побутову вакханалію стали топовими в новинах. Телеменеджери пояснюють, що така картинка дає високий рейтинг, її вітають, бо вона збільшує аудиторію. При цьому - який негативний вплив такі сюжети чинять на аудиторію і в цілому на суспільство, - питання для теленакалів неактуальне. Бо завжди знайдеться спільнота гопників, якій кривава сцена буде цікавішою, ніж те, що дійсно впливає на життя людей.

Те, що відбувається зараз, - це насправді прихована цензура, коли редакції змушені говорити не про те, що суспільно значуще, а про те, що дає високу долю. І я тепер вже не знаю, що небезпечніше - політична цензура чи цензура рейтингу.