Володимир Кличко vs Олександр Повєткін

Апотеоз українсько-російського спортивного протистояння

Коли в контактних видах спорту сходяться поміж собою українські та російські атлети – це завжди викликає шалений резонанс. Щойно звитяжна Оля Харлан схрещує свою шаблюку у герці з російськими фехтувальницями, як уболівальницькі серця зачинають несамовито гупати гейби ковальські молоти. Про перемоги київського «Динамо» над «Спартаком» чи про гол Шевченка у ворота Філімонова у єдиному поки що офіційному матчі збірних України та Росії складаються леґенди. Коли Олександр Усик стає на прю з Артуром Бетербієвим і укоськує того, або коли Василь Ломаченко ефектно розправляється з Альбертом Селімовим, груди розпирає гордість за славетних синів Вітчизни.

Подія ж, яка відбудеться у московському спорткомплексі «Олімпійський» 5 жовтня, може стати чи не найгучнішою спортивною вікторією України у протистоянні з Росією за всі роки нашого незалежницького існування. Адже у ринзі цього вечора зійдуться чи не найсильніші бійці сучасного професійного боксу у надважкій вазі: «Сталевий Молот» Володимир Кличко супроти «Русского Вітязя» Олександра Повєткіна. І перед очима їхніх співвітчизників, які ревне уболіватимуть кожен за свого хлопця, постане картина, гідна пензлів Жака Куртуа чи нашого Миколи Самокиша.

Не забиті/пропущені м’ячі разом з їхніми авторами і не футбольні «артисти» з їхніми безкінечними падіннями від випадкових доторків фігуруватимуть на цьому полотні. І навіть не гарячий зблиск холодної криці на фехтувальному помості пожадливо вбиратиме очі публіки. Головним тлом виступатиме квадратовий майданчик із двома спраглими до ратної слави силанями, а виразними художніми образами: міцно затиснуті пудові п’ястуки, зціплені до скреготу зуби і струнами напнуті жили. Якщо ж малювати диптиха чи триптиха, то з кожним раундом доведеться все більше згущувати фарби – роз’юшені обличчя боксерів, садна із синцями та інші тілесні шванки заступлять передній план. Тільки ось якими мазками передати не лише незбориму чоловічу жагу до особистого тріюмфу, яка, без сумніву, володатиме кожним їхнім рухом у ринзі, а й усвідомлення того, що на карб поставлено давнє і принципове суперництво двох націй, які за будь-якої оказії і в будь-якому протистоянні пнуться довести свою першість?

А додайте-но сюди головного подразника у вигляді непростих  міждержавних стосунків поміж Україною та Росією, які щоближче до Вільнюського саміту (а відтак і до московської «заруби») набуватимуть такої конфліктності та напруги, що й ну. І матимете таку больову точку, на яку  тільки злегка натиснеш, а стрясатиме, як у лихоманці, усім тілом.

Отож звідси висновок, що час проведення бою припав якнайдоречніше (з погляду безпрограшних промо-акцій). Місце обране – краще не вигадаєш.  І питання «Хто кого?» стає актуальним як ніколи. Тож, як не крути, а двобій обіцяє бути страх яким інтриґуючим не лише своєю напружено-видовищною спортивною складовою (яка втім може відійти на задвірки), але насамперед яскраво оголеним політичним нервом. В інтернетівському середовищі уже від довшого часу точаться затяті суперечки, хто й кому з майбутніх суперників дасть прочуханки чи намне боки цього разу і які  важливі козирі здобудуть їхні багатомільйонні групи підтримки в подальших суперечках залежно від того, як закінчиться бій. Інакше кажучи, до яких захмарних високостей буде піднесено спортивну потугу тієї держави, представник якої вийде переможцем.

І що прикметно: непримиренна російсько-українська форумна війна довкола майбутнього «бою десятиліття» помалу-малу втягує до своєї круговерті і мешканців інших пострадянських держав. Щобільше: преса й телебачення також не дають знудьгуватися і щодня масово тиражують хвацькі заяви і грізні перестороги з таборів обох суперників.  

На що вже здавалося б байдужні до чужих їм боксерських розбірок  американці та европейці, а й ті активно включилися до обговорення цієї топової теми. І хай собі бос американської телекомпанії НВО Рос Грінбург, як завгодно довго бідкається, що йому цей бій нецікавий, бо, мовляв і різниця в часі між Америкою та Росією доволі відчутна (а відтак не вдасться зібрати біля телевізорів велику авдиторію) і боксери-супертяжі уже не ті, що колись, та коли дійшло до справи, то без зайвих слів першим зголосився надати частоти свого телеканалу для трансляції буцімто «нерейтингової картинки».

На старому континенті протиборству Кличка і Повєткіна надається ще більшої уваги. Тон в обговореннях задають звісно ж, німці та австріяки, для яких Клички майже як рідні. І в своїх симпатіях та прогнозах вони однозначне на Володиному боці. У ставленні ж до Повєткіна відчувається стримана нордична прохолода з огляду хоча б на те, що, маючи за плечима стільки боїв і тренувальних зборів на німецькій землі, він навіть на базовому рівні не оволодів їхньою мовою. А відтак не став їм близьким і ментально.

Довкола ж показу бою у Німеччині закрутилася ціла катавасія. Річ у тім, що промоутерська компанія Кличків має давно укладену угоду з німецьким каналом RTL, а всі поєдинки Повєткіна раніше традиційно показувала ARD. Зрештою, в ході складних перемовин перемогу святкували телепартнери українців, і відразу ж заходилися підігрівати ще більший інтерес до цієї непересічної події у світі професійного боксу. У своєму промо-ролику телевізійники охрестили майбутній поєдинок «Битвою за Москву». Напевно ж не без того, аби, хай і в алегоричній формі, викликати певні алюзії військових баталій осені-початку зими 1941 року. І не лише у вузьких колах шибайголів-скінгедів, але й у певної частини добропорядних бюргерів та їхніх респектабельних фрау.

І якщо йти за цією аналогією далі, то користуючись військовою термінологією, можна констатувати, що поки одна зі сторін в австрійському селищі Ґоїнґ відшліфовувала усі деталі наступальної операції, інша скликала «панфілівців» у Білокам’яній і розмірковувала над укріпленням оборонних позицій та вивчала можливості контрнаступу. Треба нагадати, що генеральний бій відкладався уже двічі. І обидва рази не з вини Кличка-молодшого. У 2008 році, згідно з офіційною версією, під час забігу в лісі Повєткін перечепився за корч і травмував ногу, а в 2010 застудив носові пазухи і знову відмовився від «махачу».

Цього разу ніби все йде за графіком і якщо довкола боксерів вирують океянські за розмахом пристрасті, то, на противагу цьому, вони самі демонструють, і віч-на-віч і поза очі, підкреслену люб’язність і стриману взаємоповагу один до одного. Звісно, що від цього бою ніхто не очікує відкушених в стилі Тайсона вух чи навіть «чісорівських» плювків. Адже обидва боксери ніколи не були помічені в екстраваґантних витівках і сповідують власне той бокс, влучне визначення якому дав ще Артур Конан Дойл – «це коли два інтелектуали спілкуються за допомогою жестів».

Але в ринзі буде не до обопільних реверансів. Там і святі та Божі перетворюються на руйнівні кібер-машини. Гамселити одне одного доведеться насправжки, жорстко і без жалю, аби зреалізувати найзаповітнішу мрію кожного професійного боксера у будь-якому бою – якнайскорше побачити свого супротивника розпістертим на канвасі. А ось практичних порад, як же осягти цієї мети, нині хоч греблю гати.

Для більшости експертів сценарій бою очевидний. Володя не відступить від свого звичного стилю і покладатиметься головно на  традиційний джеб, від якого вже не в одного його суперника гули джмелі в голові. А за більш сприятливої нагоди пускатиме в хід кроси (перевага в зрості тут йому на руку) і довершуватиме комбінацію лівим хуком. Бо ж, як влучно завважив генеральний директор «К2 Promotions Ukraine» Олександр Красюк: «навіщо міняти те, що вже неодноразово забезпечувало успіх»? Якщо ж наш земляк нокаутує свого візаві аперкотом (який майже зник з арсеналу українця ще зсередини 2000-х після його дошкульних поразок від Коррі Сандерса і Леймона Брюстера), то це буде надзвичайно приємним сюрпризом не лише для його відданих прихильників, а й для багатьох поціновувачів справжнього класичного боксу.

А Повєткін, певніш усього, шукатиме щастя в ближньому чи в середньому бою, який ще треба буде спробувати нав’язати надміру обережному і супердосвідченому українцеві. Але якщо й вдасться тим робом скоротити відстань до Кличка, щоб вийти на оперативний простір для завдання вирішального удару, – це ще анічогісінько не ґарантує. Адже той миттєво своїми довжелезними ручиськами спробує обіймити росіянина мертвою хваткою, як змій Лаокоона, і щораз гаситиме його атакувальні пориви затяжними клінчами. Тож тут треба вигадувати щось екстраординарне, утнути такої штукенції, на яку в суперника просто не стачить контрарґументів, але бажано й самому при цьому не загнатися на слизьке.

Подейкують, що Повєткін навіть відпрацьовував на останніх тренуваннях незвичну для себе лівосторонню стійку, а ще багато часу проводив на кардіотренажерах, вочевидь, передбачаючи попереду виснажливу дванадцятираундову епопею. А можливо й з прицілом на те, що йому вдасться бодай перші раунди провести у невластивій для себе ролі темповика-панчера. Хоча приподобитися манері Майка Тайсона чи Джо Луїса за настільки короткий термін – це щось небувалого. Із розряду: мріяти не заборонено.

Якщо ж все таки так станеться, що Володя зазнає поразки, то люди, посвячені в тонкощі усіх домовленостей, що передували бою, і скріплені підписами обох сторін, зазначають, що в такому разі упродовж наступних дев’яти місяців уже Кличко-старший розглядатиметься як незаперечний і обов’язковий претендент на очне побачення з Повєткіним. А що таке для братів поклик крові, і як вони можуть пімстити один за одного, можна запитати в Кріса Берда чи в того ж таки Коррі Сандерса.

Але й у випадку перемоги українського боксера (на що, як стверджують букмекери, маємо куди більше підстав розраховувати) навкулачні бої такого ґатунку, себто, поміж найкращими представниками російської та української шкіл боксу – не така вже й віддалена у часі перспектива. У росіян свої серйозні амбіції на домінування у надважкій вазі заявляє поки що «крузер» Денис Бойцов, українці великі надії у майбутньому пов’язують з «проспектом» Олександром Усиком.

Недармо ж на нещодавній прес-конференції, присвяченій підписанню контракту поміж ним і промоутерською компанією «K2 Promotions Ukraine», Віталій Кличко не скупився на компліменти на адресу тріумфатора лондонської Олімпіади серед супертяжів (і заразом майстерного виконавця бойового гопака). І недвозначне дав зрозуміти, що після завершення їхньої з братом спортивної кар’єри страшенно хотів би, аби чемпіонські пояси лишилися в Україні. А відтак бачить гідним продовжувачем їхньої справи не кого іншого, як саме Усика – одного з кращих учнів Дмитра Сосновського.

Але наразі і в братів ще стає снаги тішити нас своїми звитягами і при цьому залучати собі все більше коло прихильників. Адже вони гаразд тямлять, що, роздаючи своїм суперникам у ринзі товчеників направо й наліво, не лише здобувають чергове визнання своїм спортивним талантам. Не забуваймо, що кожен гучний успіх Кличків на ринзі – це ще й неабиякий доважок до політичного рейтингу Віталія і його «Удару».

І причетні до розкрути цієї політичної сили політтехнологи уже вдоволено потирають руки в очікуванні результатів жовтневих соціологічних досліджень. Адже вони цілком слушно розраховують на зростання підтримки «Удару» і його лідера насамперед з боку центральноукраїнського, а ще більшою мірою західноукраїнського виборця молодшого й середнього віку.  Бо ж очевидно для всіх, що якщо цього разу складеться все як слід, тобто, і фортуна добре послужить Володимиру, і сам він задемонструє свої найкращі якості і завдасть показової лупки непереможному до цих пір росіянину Повєткіну, то електоральна підтримка «Удару» побільшає однозначно. От щодо відсотків можна сперечатися довго, так само як і вести полеміку, звідки перетікатимуть ці  голоси.

Скажімо, чимало молодих людей із Західної України підтримують «Свободу». І, окрім суто ідеологічних переконань, охоче долучаються до її вуличних акцій ще й тому, що їм імпонує вияв молодечої сили, який практикується в її лавах. Але в той же час чимало з них із затамованим подихом і гордістю за свою країну стежать за усіма переможними боями Кличків. І ось саме зараз може настати той кульмінаційний момент, коли стане зрозумілим, що ж більше впливає на їхній політичний вибір: єдиноразове побиття «москаля» у самому серці Росії (якщо таке станеться) Кличком-молодшим, до того ж широко трансльоване на увесь світ, чи постійна «гра м’язами» з міліцією і політичними опонентами, до чого раз повз раз вдається «Свобода» (щоправда, часто-густо в межах локальних осягів)?

І ще цікаво: чи на сході України агітаторам «Удару» вдасться переконати «молодіжне середовище», що росіянин Повєткін (з яким, «так вже сталося, випало помірятися силами Кличку-молодшому») – це лише одна із перешкод на шляху справжнього чемпіона, і національність суперника відіграє тут далеко не вирішальну роль. Та й зрештою ж росіянин хоч якось опирався в ринзі і програв лише за рішенням суддів (якщо все піде саме за таким сценарієм), а можна ж згадати скільки «поганих американських хлопців» так і не змогли встояти під ураганними ударами українського боксера і беркицьнулися на настил рингу, так і не дочекавшись фінального гонгу.

Але то все справи майбутнього, яке прогнозувати, як стверджують мудрі люди, справа невдячна. Проте одне безсумнівно: як би не завершився бій Володимира Кличка з Олександром Повєткіним, його перебіг, а головно наслідки ще ой як довго і з таким надривом, що мамо рідна, обговорюватимуться не лише в спортивних редакціях, громадському транспорті чи крамничних чергах, а й стануть неодмінною приправою українсько-російської політичної кухні. Лише для однієї зі сторін її смак нагадуватиме солодку родзинку, а іншій щоразу набиватиме оскомину на зубах.

Сергій Іщенко-Сіроманець