Чому держава не може забезпечити невідворотність відповідальності для тих, хто має гроші, вплив і доступ до влади?
Від 140 мільйонів гривень застави за колишнього очільника Офісу президента до домашнього арешту фігуранта енергетичної схеми. Від майже 20 мільйонів, які, за версією НАБУ, привласнили на житлі для переселенців, до сотень мільйонів імовірних збитків на армійських закупівлях. Українська антикорупційна система викриває масштабні оборудки, але чи здатна вона довести їх до реального покарання?
Україна воює. Українські військовослужбовці щодня ризикують життям, цивільні переживають ракетні удари, мільйони людей втратили домівки, а державний бюджет працює в умовах колосального навантаження. І саме в цей час країна дізнається про корупційні механізми, які, за версією слідства, дозволяли перетворювати державні підприємства, оборонні контракти та навіть програми допомоги переселенцям на джерела приватного збагачення.
Операція НАБУ і САП «Мідас» стала одним із найгучніших викриттів корупції у владних та енергетичних структурах. Але її справжнє значення полягає не тільки в масштабі ймовірних фінансових оборудок. Вона продемонструвала, наскільки глибоко можуть проникати неформальні зв'язки та приватні інтереси в управління стратегічними державними підприємствами. І водночас поставила запитання, на яке українська влада досі не дала переконливої відповіді: чому державі так важко забезпечити невідворотність відповідальності для тих, хто має гроші, вплив і доступ до найвищих владних кабінетів?
«Мідас»: 10–15 відсотків із державних контрактів
11 листопада 2025 року НАБУ і САП оголосили про викриття високорівневої злочинної організації, діяльність якої була пов'язана з енергетичним сектором, передусім із НАЕК «Енергоатом». За версією слідства, учасники схеми вимагали від контрагентів державного підприємства неправомірну винагороду в розмірі 10–15% вартості контрактів. Підрядникам, які відмовлялися платити, могли блокувати платежі за вже виконану роботу або позбавляти статусу постачальника. Цей механізм отримав промовисту назву «шлагбаум». Ідеться не просто про хабарі окремим чиновникам, а про ймовірну систему контролю над фінансовими потоками державного підприємства.
У листопаді 2026 року НАБУ і САП повідомили про завершення досудового розслідування в основному провадженні. За даними антикорупційних органів, через так званий бекофіс організації у 2020–2025 роках пройшло понад 111 мільйонів доларів і 12 мільйонів євро готівкових коштів, накопичених і переданих з енергетичного сектору. Для легалізації грошей, за версією слідства, використовувалися різні фінансові інструменти, зокрема криптовалюти, цінні папери та іноземний інвестиційний фонд.
Колишній міністр енергетики Герман Галущенко став фігурантом гучної справи «Мідас», у якій ідеться про відмивання понад 112 млн доларів
Це вже не історія про одного чиновника, який нібито отримав конверт. Це опис масштабної фінансової інфраструктури, яку слідство пов'язує з державними контрактами та впливом на стратегічні підприємства. Особливо важливо, що серед фігурантів опинилися люди з колишнього керівництва енергетичного відомства, державних підприємств та політичного середовища. Розслідування торкнулося колишнього міністра енергетики Германа Галущенка, колишнього віцепрем'єр-міністра, бізнесмена Тимура Міндіча та інших осіб.
Бізнесмен і співвласник студії «Квартал 95» Тимур Міндіч
Іноземна преса також не залишилася осторонь. Associated Press описувало «Мідас» як масштабну корупційну кризу, яка спричинила політичні наслідки та відставки міністрів. Агентство звертало увагу на особливу небезпеку скандалу в умовах російських атак на українську енергетичну інфраструктуру. І справді: коли країна готується до чергової зими під обстрілами, корупція в енергетиці перестає бути лише питанням економічної злочинності. Вона безпосередньо стосується енергетичної безпеки мільйонів людей.
140 мільйонів за свободу: справа Андрія Єрмака
Один із найбільш резонансних епізодів «Мідаса» пов'язаний із колишнім керівником Офісу президента Андрієм Єрмаком. 18 травня 2026 року стало відомо, що за нього внесли визначену Вищим антикорупційним судом заставу в розмірі 140 мільйонів гривень. Після чотирьох днів перебування в СІЗО колишній очільник президентського офісу вийшов на волю. За версією слідства, Єрмаку інкримінували відмивання понад 460 мільйонів гривень, пов'язане з будівництвом елітного житлового комплексу в Козині. Слідчі пов'язували походження коштів із корупційною схемою навколо «Енергоатома». Сам Єрмак заперечував свою причетність до злочину.
Але особливої уваги заслуговує не лише сума застави, а й те, звідки взялися гроші. Журналісти проєкту «Схеми» (Радіо Свобода) досліджували внесення коштів і встановили, що шість компаній за вихідні перерахували понад 94 мільйони гривень застави. Розслідування також звернуло увагу на походження окремих платежів та осіб, пов'язаних із компаніями-вкладниками. Це породжує низку запитань, які мають суспільне значення. Хто саме фінансово підтримує колишнього керівника Офісу президента? Які економічні інтереси можуть стояти за такими внесками? Чи перевіряють правоохоронні органи походження коштів, використаних для внесення застави?
Зрозуміло, що застава сама собою не є доказом корупції, а її внесення не означає незаконного впливу на суд. Але суспільство має право знати, як формується фінансова підтримка підозрюваних у справах такого масштабу. І тут виникає головна суперечність українського правосуддя: закон дозволяє визначати заставу, але далеко не кожен громадянин має можливість скористатися цією альтернативою. Для одних 140 мільйонів гривень — сума, яку можуть зібрати компанії та фінансово спроможні особи. Для інших навіть кількадесят тисяч гривень стають нездоланною перешкодою.
Ігор Миронюк: майже рік у СІЗО, а потім — домашній арешт
Ще показовіша процесуальна історія — справа колишнього радника міністра енергетики Ігоря Миронюка, відомого в матеріалах розслідування під прізвиськом «Рокет». Спочатку ВАКС визначив йому заставу в розмірі 126 мільйонів гривень. Згодом її розмір неодноразово переглядали. 13 жовтня 2026 року суд продовжив тримання Миронюка під вартою, але зменшив альтернативну заставу з 85 до 25 мільйонів гривень. А 6 листопада відбулося наступне рішення: ВАКС перевів його під цілодобовий домашній арешт із застосуванням електронного браслета. Причиною стало завершення граничного строку тримання під вартою на стадії досудового розслідування. За повідомленнями Transparency International Ukraine, Миронюк провів у СІЗО майже рік.
Цю обставину необхідно враховувати. Суд не міг безмежно продовжувати тримання людини під вартою всупереч процесуальним обмеженням. Домашній арешт не означає виправдання, а підозрюваний і надалі зобов'язаний виконувати покладені на нього обмеження. Однак виникає інше запитання: чому масштабні корупційні провадження настільки часто супроводжуються тривалими дискусіями про застави, переглядами запобіжних заходів та процесуальними обмеженнями, тоді як суспільство нерідко бачить максимальну суворість судової системи щодо людей, які не мають ані значних фінансових ресурсів, ані впливових знайомств? Проблема не в тому, що Миронюк опинився під домашнім арештом. Проблема в тому, чи здатна держава забезпечити однаково ефективне й послідовне правосуддя в усіх категоріях справ.
Переселенці: 19,3 мільйона на нерухомості замість людського житла
Ще один епізод, який демонструє моральну ціну корупції, стосується людей, які втратили свої домівки через російську окупацію. 1 травня 2026 року НАБУ і САП повідомили про викриття групи, яку підозрюють у заволодінні майже 20 мільйонами гривень під час придбання нерухомості для переселенців із Луганщини. Серед підозрюваних — колишній керівник Лисичанської міської військової адміністрації, підприємець та адвокат. За даними слідства, у межах програми «Тимчасова оселя» було виділено 35 мільйонів гривень. За ці кошти придбали об'єкт нерухомості на Кіровоградщині, який планували використовувати для розміщення внутрішньо переміщених осіб. Однак експертиза встановила, що різниця між реальною вартістю об'єкта та фактично сплаченими коштами становила 19,3 мільйона гривень. І це, мабуть, один із найцинічніших аспектів корупційних історій воєнного часу.
Люди, які залишили окуповані міста, втратили квартири, будинки, майно, документи, роботу та звичне життя, змушені роками чекати на належні умови проживання. А кошти, які мали допомогти їм отримати дах над головою, за версією слідства, могли стати предметом привласнення. Це вже не просто фінансові махінації з бюджетом. Це використання чужої біди як можливості для збагачення. І тут не може бути жодного виправдання посиланнями на складність воєнного часу, недосконалість процедур чи необхідність швидкого освоєння бюджетних коштів. Водночас усі підозрювані мають право на презумпцію невинуватості, а остаточну оцінку їхнім діям повинен дати суд.
Армія: коли корупція вимірюється не лише грошима, а й життями
Найнебезпечніша категорія корупції під час війни — оборудки на оборонних закупівлях. У квітні 2025 року НАБУ і САП повідомили про викриття масштабної схеми заволодіння коштами під час закупівлі продуктів харчування для Збройних сил України. За версією слідства, у 2022–2023 роках постачальники використовували особливості формування вартості продуктових наборів, маніпулюючи цінами на окремі товари. За результатами експертиз, надлишковий прибуток двох компаній перевищив 733 мільйони гривень. Ця історія стала особливо болючою для суспільства через очевидний контраст між реальністю фронту та механізмами освоєння оборонного бюджету. Військовослужбовці потребують якісного харчування, амуніції, техніки, боєприпасів, зв'язку та безпілотників. Кожна гривня, витрачена не за призначенням, зменшує можливості держави забезпечити людей, які захищають країну. І це не єдиний приклад.
28 жовтня 2025 року НАБУ і САП повідомили про викриття схеми закупівлі безпілотників для Сил оборони через підконтрольні компанії. За даними слідства, у 2023 році безпілотники DJI Mavic 3 та Autel Evo Max 4T закуповували за цінами, завищеними на 70–90% від ринкових. Попередньо встановлені збитки державі перевищили 90 мільйонів гривень. Ще одне провадження стосувалося закупівель FPV-дронів та засобів радіоелектронної боротьби. За даними НАБУ, окремі учасники схеми могли отримувати неправомірну вигоду в розмірі до 30% вартості контрактів. Reuters висвітлювало цю справу як приклад того, наскільки небезпечними можуть бути корупційні механізми в оборонному секторі України. Міжнародне агентство звертало увагу і на політичний контекст: розслідування відбувалося на тлі суспільного спротиву спробам обмежити незалежність НАБУ і САП улітку 2025 року. Тобто корупція в оборонних закупівлях — це не тільки внутрішня проблема України. Вона безпосередньо впливає на довіру міжнародних партнерів, від яких залежить значна частина військової та фінансової підтримки держави.
Світ дивиться на Україну: боротьба з корупцією як умова довіри
Україна не може вимагати від міжнародних партнерів безумовної підтримки, водночас ігноруючи питання прозорості використання коштів. Associated Press, Reuters та інші міжнародні медіа приділяли значну увагу справі «Мідас», оскільки вона стосується не тільки внутрішньої політики, а й міжнародної репутації країни, яка бореться за європейське майбутнє.
У листопаді 2025 року Associated Press повідомляло про політичні наслідки енергетичного скандалу, зокрема відставки міністрів юстиції та енергетики. Видання наголошувало, що розслідування розгорнулося саме тоді, коли російські удари по енергетичній інфраструктурі загрожували стабільності українського енергопостачання. Європейська комісія у своєму звіті щодо України за 2026 рік також звернула увагу на необхідність подальшого посилення антикорупційної політики, незалежності управління державними підприємствами та усунення політичного впливу на стратегічні економічні структури.
Це принципове питання для європейської інтеграції. Європейські партнери очікують не просто гучних затримань, а незалежних розслідувань, ефективного судового розгляду, реального повернення незаконно привласнених активів та невідворотності відповідальності. І тут Україна повинна довести, що боротьба з корупцією — не політична кампанія проти окремих опонентів, а незворотний принцип функціонування держави.
Застава — це законна процедура. Але чи не стала вона соціальним привілеєм?
Було б юридично неправильно стверджувати, що кожен підозрюваний у корупції повинен залишатися в СІЗО до винесення вироку. Конституція України гарантує презумпцію невинуватості, а Кримінальний процесуальний кодекс передбачає можливість застосування застави, домашнього арешту та інших запобіжних заходів. Суд має оцінювати ризики втечі, впливу на свідків, знищення доказів та інші процесуальні обставини. Запобіжний захід не повинен перетворюватися на дострокове покарання.
Але є принципова різниця між юридичною законністю застави та її фактичною доступністю. Якщо людина може вийти з-під варти лише завдяки сумі, яку здатні зібрати десятки компаній або фінансово спроможні партнери, тоді як інший підозрюваний не має можливості внести навіть мінімальну заставу, суспільство неминуче сприймає таку систему як соціально нерівну.
Саме тому проблема полягає не в існуванні застави як інституту. Вона полягає в тому, чи враховує суд реальні майнові можливості людини, чи перевіряє походження коштів і чи однаково ретельно оцінює процесуальні ризики незалежно від суспільного статусу підозрюваного. І головне — чи завершується розслідування реальним судовим рішенням, а не нескінченною зміною запобіжних заходів.
Від гучних підозр до реальних вироків
Справжня ефективність антикорупційної системи вимірюється не кількістю пресконференцій, гучних операцій, вилучених телефонів чи оприлюднених записів. Вона вимірюється тим, чи доходять справи до суду, чи витримують докази судову перевірку, чи ухвалюються законні вироки, чи конфісковуються незаконно набуті активи та чи повертаються державі вкрадені кошти.
Завершення досудового розслідування у справі «Мідас» — важливий крок. Але це ще не вирок. Тепер суспільство очікує повноцінного судового розгляду, встановлення ролі кожного фігуранта та правової оцінки всіх епізодів. Не менш важливо встановити, хто стояв за можливими механізмами політичного прикриття, хто забезпечував фінансові операції, хто ухвалював рішення на державних підприємствах і хто отримував вигоду.
Не можна дозволити, щоб масштабна справа завершилася покаранням лише другорядних виконавців, тоді як організатори та бенефіціари залишаться поза межами відповідальності. І не можна допустити, щоб корупційні кошти, виведені за кордон або приховані через складні фінансові конструкції, назавжди зникли з поля зору правоохоронних органів.
Україна не може вимагати від солдата віддати життя за державу, від переселенця — роками чекати на житло, а від платника податків — фінансувати оборону, якщо водночас хтось використовує державну систему як приватну касу. У цьому й полягає головний моральний злочин корупції під час війни: вона привласнює не лише бюджетні гроші. Вона привласнює довіру людей, їхню безпеку, їхнє майбутнє та частину тієї ціни, яку Україна щодня платить за свободу.
І якщо для звичайної людини закон означає суворі обмеження, а для фінансово впливових підозрюваних — можливість оплачувати собі процесуальну свободу, держава повинна довести, що це лише різні законні запобіжні заходи, а не два різні стандарти правосуддя. Бо в країні, яка воює за європейські цінності, не може бути окремої Феміди для тих, хто має мільйони, і окремої — для тих, хто має лише надію на справедливість.