Імперська п’ядь: Мадяр відповів Мединському, а Кремль знову відмовився від перемир’я
Поки Москва погрожує повернути українські території «так чи інакше», українські безпілотники перетворюють російський наступ на дедалі дорожчу авантюру. Переговори в Абу-Дабі показали: Кремль хоче не припинення війни, а політичного закріплення результатів агресії. І навіть американська дипломатія поки не знайшла способу змусити Путіна відмовитися від максималістських вимог.
Висловлювання Володимира Мединського після переговорів в Абу-Дабі стало промовистою ілюстрацією справжнього ставлення Кремля до мирного процесу. Глава російської делегації заявив, що «кожну п’ядь нашої землі буде повернуто Росії, так чи інакше», додавши, що європейські газети можуть і далі жити у світі власних ілюзій. Це не просто чергова демонстрація російської імперської пихи. За цією фразою стоїть принципова відмова визнавати міжнародно визнані кордони України та право українського народу самостійно визначати долю своєї території.
Особливо цинічно такі слова звучать від людини, яка очолює делегацію держави, що прийшла на переговори про завершення війни, яку сама й розпочала. Мединський фактично не приховує: Москва розглядає переговори не як пошук взаємоприйнятного припинення агресії, а як продовження територіального торгу іншими засобами. Якщо дипломатія не забезпечує бажаного результату, залишається військова сила. Саме такий зміст має формула «так чи інакше».
Але є одна обставина, яку російські переговорники воліють не помічати: Україна не збирається добровільно віддавати те, що Росія не змогла повністю захопити на полі бою. Міжнародні медіа також звернули увагу на незмінність російських територіальних претензій. Reuters повідомляє, що Путін і далі вимагає від України відмовитися від усієї підконтрольної Києву частини Донбасу, а також претендує на створення буферних зон на українській території.
Мадяр виміряв російські апетити втратами армії
На войовничу заяву Мединського оперативно відреагував командувач Сил безпілотних систем ЗСУ Роберт Бровді, відомий під позивним «Мадяр». І зробив це у властивій йому манері — без дипломатичних реверансів, зате з цифрами, які набагато промовистіші за кремлівські погрози. За його словами, лише підрозділ «Птахи СБС» протягом листопада завдає російській армії втрат у середньому на рівні 701 військовослужбовця на добу. Станом на 18:40 11 листопада лічильник підрозділу зафіксував 7431 ураженого російського військового.
Мадяр іронічно запропонував вимірювати російську «п'ядь» зовсім іншою міркою — кількістю окупантів, яких Росія втрачає заради своїх територіальних амбіцій. За його розрахунками, до завершення листопада цей показник може наблизитися до 20 тисяч лише за результатами роботи «Птахів СБС». Зрозуміло, що йдеться про оперативні дані українського командування, а не про незалежно підтверджену міжнародними спостерігачами статистику. Проте масштаб застосування безпілотних систем уже став одним із визначальних чинників сучасної війни.
І тут важливо побачити стратегічний зміст відповіді Мадяра. Росія намагається демонструвати територіальну впевненість, але кожна спроба просунутися вперед вимагає нових людських ресурсів, техніки та колосальних фінансових витрат. Україна ж поступово перетворює технологічну перевагу безпілотних систем на інструмент виснаження російської військової машини.
Показовими є й офіційні підсумки жовтня: за повідомленням командувача, угруповання СБС уразило 16 796 російських військовослужбовців, а середньодобовий показник становив 542. Найрезультативніша доба дала 701 ураженого військового. Це рекордний місячний результат підрозділів СБС за час повномасштабної війни за цим показником. Отже, російська армія отримує не лише територіальний спротив, а й дедалі масштабнішу технологічну протидію, яка робить кожен наступ дорожчим.
Переговори, які Москва хоче перетворити на капітуляцію України
Найважливіше в історії з Мединським навіть не його образлива риторика. Значно небезпечніше те, що вона цілком відповідає реальним вимогам Кремля за переговорним столом. Дводенні переговори в Абу-Дабі 10–11 листопада стали першою після дев'ятимісячної перерви тристоронньою зустріччю України, Росії та США. Американську сторону представляли спеціальний посланець Стів Віткофф і Джаред Кушнер, російську — Володимир Мединський, українську — Рустем Умєров та інші представники переговорної групи.
Певного прогресу вдалося досягти в гуманітарному напрямі. Сторони домовилися про принципову можливість масштабного обміну військовополоненими, який може стати одним із найбільших за весь час війни. Обговорювався формат 1000 на 1000, а також можливість обміну по 1200 військовополонених із кожного боку. Це справді важливий результат. За кожною цифрою стоять люди, які мають повернутися додому, та родини, що роками чекають на своїх близьких.
Однак гуманітарний прогрес не означає політичного прориву. Найскладнішим питанням залишилися території. Джаред Кушнер визнав, що саме тут переговорникам доведеться долати найбільші розбіжності. Москва наполягає на передачі їй усієї території Донбасу, включно з районами, які російська армія не змогла захопити. До того ж російські претензії поширюються на частини інших українських областей.
The Guardian звертає увагу, що російська делегація прибула на переговори з надзвичайно жорсткими директивами, які ускладнювали пошук компромісу. Попри оптимістичні заяви американських посередників, територіальне питання залишилося фактично нерозв'язаним. І це закономірно: Кремль хоче отримати дипломатичним шляхом те, чого не зміг повністю досягти військовим.
Але якщо територіальні претензії агресора стають основою переговорів, виникає небезпечна підміна понять. Замість обговорення механізмів припинення агресії світ починає обговорювати, скільки української землі має залишитися під російським контролем. Це вже не пошук справедливого миру. Це ризик узаконення результатів загарбницької війни.
Зеленський не погоджується віддати Донбас: американський тиск і межі компромісу
Окреме занепокоєння викликають повідомлення про американські пропозиції, пов'язані з територіальними поступками України. Володимир Зеленський визнав, що американська сторона розглядає різні модифікації варіанта, за якого Україна мала б вийти з контрольованої нею частини Донбасу. Президент наголосив, що такий сценарій неприйнятний. І тут Вашингтон опиняється перед принциповим вибором.
З одного боку, адміністрація Дональда Трампа прагне продемонструвати дипломатичний результат і завершити війну. З іншого — швидке досягнення домовленості за рахунок української території може створити небезпечний прецедент для всієї системи міжнародної безпеки. Якщо агресор отримує винагороду за тривалу війну, руйнування міст і масові людські жертви, який сигнал це посилає іншим потенційним порушникам міжнародного права?
Фактично Росія отримує стимул повторювати подібну стратегію в майбутньому. Важливо також розуміти: територіальне питання не можна відривати від питання безпеки. Навіть якщо припустити, що Україна погодилася б на певні поступки, хто гарантуватиме, що через рік чи два Кремль не висуне нові вимоги? Без дієвих міжнародних гарантій безпеки будь-яка територіальна поступка може перетворитися лише на паузу перед наступним вторгненням. Саме тому Київ наполягає, що мир не може будуватися на односторонніх зобов'язаннях України.
Путін знову звинувачує Байдена: Кремль переписує причини власної агресії
Ще один показовий епізод переговорів в Абу-Дабі стосується пояснення російською делегацією причин повномасштабного вторгнення. За інформацією Axios із посиланням на два джерела, знайомі з перебігом переговорів, російські представники заявили, що Путін розпочав війну проти України через те, що тодішній президент США Джо Байден нібито не відповів на його лист 2021 року, у якому викладалися російські претензії щодо безпеки.
Це пояснення заслуговує на особливу увагу. Виходить, що відповідальність за вторгнення, підготовлене російською державою, покладається на американського президента, який нібито не відреагував належним чином на кремлівські вимоги. А де ж у цій конструкції сама Україна? Де її суверенітет, право самостійно обирати зовнішньополітичний курс, право на територіальну цілісність? Їх просто виносять за дужки.
Ще небезпечніше те, що Москва знову намагається повернути переговори до логіки грудня 2021 року, коли вимагала фактичного перегляду європейської системи безпеки: обмеження розширення НАТО, скорочення військової присутності Альянсу у країнах Східної Європи та припинення військової співпраці із пострадянськими державами. За інформацією Axios, американські представники запропонували Росії підготувати новий документ із викладом її безпекових вимог, але водночас визначити конкретні взаємні кроки для зниження напруженості та гарантії того, що Москва не нападатиме на європейські держави.
Це важлива деталь. Вашингтон фактично пропонує обговорювати не лише українське питання, а й ширшу архітектуру європейської безпеки. Однак виникає принципове запитання: чи не намагається Кремль використати війну проти України як інструмент для перегляду всього післявоєнного порядку в Європі? Москва прагне повернути собі право визначати, які держави можуть вступати до НАТО, які військові союзи їм дозволені та де мають проходити межі впливу Росії. Це вже не просто територіальна суперечка. Це спроба відновити імперську систему, у якій долю незалежних держав вирішують без їхньої участі.
Чому Москва не хоче навіть тимчасового припинення вогню?
Найбільш промовистим результатом переговорів стало те, чого не відбулося. Сторони не домовилися про припинення вогню. За словами Володимира Зеленського, російська делегація заявила, що не має відповідного мандата для обговорення загального перемир'я, припинення ударів по енергетичній інфраструктурі та безпеки на морі. За інформацією джерел РБК-Україна, росіяни взагалі відмовилися предметно обговорювати низку питань, важливих для Києва, зокрема припинення вогню, території, енергетику та безпеку в Чорному морі.
Це надзвичайно важливий момент. Якщо Росія справді прагне миру, чому вона не готова хоча б тимчасово припинити удари по українських містах та критичній інфраструктурі? Чому не погоджується на механізм контролю за припиненням вогню? Чому не хоче створити умови, за яких люди перестануть гинути, поки дипломати обговорюють майбутні домовленості? Відповідь може полягати в тому, що для Путіна припинення бойових дій без попереднього закріплення політичних і територіальних вимог є небажаним сценарієм.
Кремль побоюється, що пауза дозволить Україні посилити оборону, відновити ресурси та зміцнити міжнародну підтримку. Росія ж хоче отримати комплексну угоду, яка передбачатиме не тільки припинення війни, а й виконання її стратегічних вимог. Саме тому Москва відкидає просту логіку: спочатку припинити вбивства, а потім продовжувати переговори. Для Кремля важливіше спочатку домовитися про політичні умови, які він вважає вигідними. Це принципова різниця між позиціями сторін.
Європа не повинна стати статистом у переговорах про власну безпеку
Ще одна проблема переговорів в Абу-Дабі — роль Європи. Європейські представники проводили окремі консультації з українською та американською сторонами, але безпосередньо до основних тристоронніх переговорів із Росією не долучалися. Мединський навіть поставив під сумнів доцільність їхньої присутності, заявивши, що російська делегація не розуміє, у якій якості європейці беруть участь у процесі.
Це показова позиція. Росія хоче обговорювати нову архітектуру безпеки Європи, але не поспішає допускати до цих розмов самих європейців. Axios повідомляє, що американські посланці мають намір переконати Путіна дозволити європейським представникам долучитися до наступного раунду переговорів. Водночас низка європейських урядів із підозрою ставиться до американської ініціативи щодо нової угоди між Росією та Європою, побоюючись, що вона може фактично відкрити шлях до перегляду принципів безпеки НАТО. І ці побоювання цілком зрозумілі.
Не можна створювати нову систему європейської безпеки за спиною держав, яких ця система безпосередньо стосується. Україна не може бути розмінною монетою у домовленостях між Вашингтоном і Москвою. Так само Польща, країни Балтії, Фінляндія та інші держави Європи не повинні отримати нові безпекові обмеження лише тому, що Кремль вважає їх необхідними для власного комфорту. Мир в Україні не може означати повернення Європи до політики сфер впливу.
Російська «п'ядь» може стати мірилом стратегічної поразки Кремля
У цій історії є глибокий парадокс. Мединський говорить про повернення кожної п'яді землі, але за цими словами стоїть держава, яка вже майже п'ять років не може досягти проголошених цілей своєї агресії. Росія хотіла швидко підкорити Україну, змінити її політичний курс, зруйнувати незалежність і продемонструвати слабкість Заходу. Натомість отримала тривалу війну, величезні військові втрати, технологічне виснаження та необхідність шукати дипломатичний вихід із ситуації, яку сама створила.
Україна також платить страшну ціну. І жодні оптимістичні показники роботи безпілотників не повинні приховувати головного: війна забирає життя українських захисників, руйнує міста, залишає родини без близьких і виснажує всю країну. Саме тому успіхи СБС мають значення не як привід для самозаспокоєння, а як елемент боротьби за збереження української державності. Поки Мадяр рахує російські втрати, українська дипломатія має домагатися таких умов миру, які не дозволять Кремлю використати перепочинок для підготовки нового вторгнення. І тут не може бути двох думок: припинення війни має означати припинення агресії, а не винагороду за неї.
Переговори в Абу-Дабі принесли важливий гуманітарний результат, але не розв'язали головної проблеми. Росія не відмовилася від територіальних претензій, не погодилася на припинення вогню та продовжує вимагати перегляду європейської системи безпеки. Тому сьогодні головне запитання полягає не в тому, скільки української землі готовий віддати Кремлю Вашингтон. Воно полягає в тому, чи здатні США та Європа забезпечити Україні такі гарантії, за яких Росія більше не зможе розпочати нову війну.
Мединський обіцяє повернути кожну п'ядь. Мадяр нагадує, якою ціною Росія намагається це зробити. А український народ уже дав відповідь на головну вимогу Кремля: Україна не відмовиться від свого права бути незалежною державою. Москва може скільки завгодно малювати карти майбутніх територіальних надбань. Але право вирішувати долю української землі належить Україні, а не російським переговорникам. І жодна дипломатична формула не змінить цього принципу.
Редакційне уточнення: цифри втрат, наведені Мадяром, у статті атрибутовані саме командувачу СБС. Також розмежовано факт російських територіальних вимог і повідомлення про американські пропозиції щодо Донбасу: це не тотожні позиції, і приписувати Вашингтону офіційне рішення вимагати від України капітуляції без належного підтвердження було б некоректно.