Історія цього скверу — це вже не просто конфлікт навколо одного будівельного майданчика. Це історія про те, як міська влада роками не спромагається захистити громадський простір, а кожне нове земельне рішення породжує дедалі більше запитань.
Невеликий, але важливий зелений простір у старій частині столиці
У самому серці Києва, на перетині вулиць Олеся Гончара та Михайла Коцюбинського, розгортається історія, яка мала б стати предметом особливої уваги не лише киян, а й правоохоронних органів, органів охорони культурної спадщини та всіх, кому небайдужа доля історичного міста.
Йдеться про Літературний сквер — колишній Чкаловський. Невеликий, але важливий зелений простір у старій частині столиці, який опинився в епіцентрі багаторічного земельного та містобудівного конфлікту.
Сьогодні виникає принципове запитання: чи справді Київрада прагне зберегти сквер, чи місто поступово підводять до ситуації, коли частина громадського простору фактично опиниться за межами його юридично оформленої території?
Від наукової установи до будівельних інтересів
Історія конфлікту навколо земельної ділянки за адресою вул. Олеся Гончара, 55-Б бере початок на початку 2000-х років. У 2003 році Інститут геологічних наук НАН України уклав угоду про участь у будівництві з приватною компанією. У 2004 році Київрада рішенням №43/1253 передала інституту земельну ділянку площею близько 0,3265 га у постійне користування. При цьому цільове призначення землі передбачало експлуатацію та обслуговування адміністративних будівель і господарських споруд. Згодом на цій території почали просувати проєкт будівництва об'єкта нерухомості.
Виникає цілком закономірне запитання: яким чином земельна ділянка, передана державній науковій установі для експлуатації її адміністративних будівель, стала основою для реалізації багатофункціонального будівельного проєкту за участю приватних компаній? Це питання потребує не політичних пояснень, а оприлюднення договорів, інвестиційних зобов'язань, документів щодо права користування землею та всіх змін до проєктної документації.
У цій історії фігурують Інститут геологічних наук НАН України, ТОВ «Ділайвест» та ТОВ «Молодіжний житловий комплекс «Оболонь». Роль кожної юридичної особи, її права та зобов'язання мають бути встановлені на підставі первинних документів, а не припущень.
Судові рішення не скасовують обов'язку берегти історичне місто
У 2017 році Міністерство культури України після перевірки будівельних робіт на Гончара, 55-Б видало припис про їх зупинення через виявлені порушення законодавства у сфері охорони культурної спадщини. Однак згодом Інститут геологічних наук оскаржив цей припис у суді та домігся його скасування. Саме тут важливо не підміняти поняття.
Скасування конкретного адміністративного припису не означає автоматичного визнання законними всіх можливих будівельних робіт, усіх дозвільних документів та будь-якого подальшого використання земельної ділянки. Кожен документ має оцінюватися окремо. Так само окремо мають перевірятися дотримання земельного, містобудівного та пам'яткоохоронного законодавства. Особливої уваги заслуговує той факт, що йдеться про історичне середовище Києва та сусідство з архітектурними пам'ятками.
Місто не може дозволити собі підхід, за якого відсутність одного конкретного обмеження або перемога в окремому судовому процесі перетворюється на універсальний дозвіл ігнорувати всі інші вимоги законодавства.
Голос творчої інтелігенції: захист Літературного скверу об'єднав відомих українців, але розділив самих активістів
Особливе місце в історії боротьби за Літературний сквер посідає українська творча інтелігенція. І це закономірно: йдеться не просто про зелену зону в центрі столиці, а про простір, пов'язаний з історією українського письменства, будинком письменників РОЛІТ та культурною пам'яттю Києва. Збереження скверу підтримували відомі представники української культури. Зокрема, Ліна Костенко зверталася до міського голови Віталія Кличка із закликом не допустити забудови цієї території. Раніше із відповідними зверненнями виступали Ада Роговцева, Іван Малкович та нині покійний Іван Дзюба.
У листопаді 2024 року Ліна Костенко знову привернула увагу до проблеми, надіславши звернення щодо збереження скверу. У ньому вона наголошувала на його символічному значенні як місця культури та пам'яті. Проте історія захисту скверу виявила не лише солідарність української інтелігенції, а й серйозні розбіжності між самими громадськими активістами.
Однією з помітних учасниць першого етапу боротьби була письменниця та журналістка Галина Плачинда, мешканка сусіднього будинку. У серпні 2020 року вона виступала на пленарному засіданні Київради, заявляючи про реальну загрозу забудови скверу. За словами Плачинди, громадський розголос тоді дав результат: із нею зустрілися представники забудовника, повідомили про готовність передати місту частину земельної ділянки, за яку боролася громада, та пообіцяли профінансувати реконструкцію скверу і відновлення історичного фонтану Термена.
Однак у травні 2024 року позиція Галини Плачинди стала предметом гострої публічної дискусії. Під час засідання Київради 30 травня вона підтримала запропонований представниками забудовника компромісний варіант: поділ земельної ділянки, передачу її частини місту та реконструкцію скверу коштом інвестора. Плачинда вважала, що така домовленість дозволить отримати конкретний результат для громади, зберегти зелену зону та відновити фонтан, який тривалий час не працював. Вона також висловила обурення діями тих активістів, які, на її думку, перешкоджали реалізації домовленостей.
Протилежну позицію зайняла письменниця, громадська активістка та авторка петиції №13255 Катерина Зарембо. Вона виступила проти поділу земельної ділянки в запропонованій редакції та наполягала на передачі всієї спірної території в постійне користування «Київзеленбуду». Зарембо також запропонувала створити робочу групу за участю громадських представників, аби спочатку узгодити межі скверу та правовий статус території, а вже потім ухвалювати земельні рішення. Її головне застереження полягало в тому, що часткова передача землі місту не гарантує збереження всієї зеленої зони. На думку активістки, запропонований поділ міг створити умови для реалізації будівельного проєкту всередині кварталу між вулицями Коцюбинського, Гончара та Богдана Хмельницького. Під час виступу Зарембо також поставила під сумнів право Галини Плачинди представляти позицію всієї громади, наголосивши, що та вже не є активною учасницею нинішнього громадського руху.
Таким чином, суперечка між двома письменницями стала відображенням глибшої проблеми: що саме слід вважати перемогою в боротьбі за громадський простір — часткову домовленість із забудовником чи повне юридичне закріплення всієї території за містом? Тут важливо розмежувати особисті оцінки та документально зафіксовані обставини. Підтримка Галиною Плачиндою компромісу сама по собі не доводить її зацікавленості в діях забудовника. Водночас запропоновані домовленості мають бути оцінені за конкретними юридичними наслідками: які саме землі передаються місту, що залишається в користуванні приватних компаній, які зобов'язання беруть на себе інвестори та чи можуть ці домовленості гарантувати збереження скверу.
Не менш важливо, що позиція Катерини Зарембо була пов'язана не лише з особистою участю в протестах, а й із ширшою громадською підтримкою: саме вона стала авторкою петиції №13255, яка зібрала понад шість тисяч підписів і була підтримана міським головою в грудні 2024 року. Ця історія показує, що навіть серед людей, які декларують спільну мету — збереження Літературного скверу, — немає єдності щодо способів її досягнення.
Але за всіх розбіжностей є принцип, який має залишатися незмінним: долю історичного громадського простору не можна вирішувати кулуарними домовленостями або посиланнями на авторитет окремих громадських діячів. Потрібні прозорі процедури, оприлюднені документи, юридичні гарантії та реальна участь громади.
Громада попереджала. Петиція була. Обіцянки були. А де результат?
У 2024 році боротьба за збереження скверу набула нового масштабу. Громадськість ініціювала петицію №13255 із вимогою захистити Літературний сквер від забудови та спроб включення його частини до будівельного простору. Петиція отримала необхідну підтримку. 24 грудня 2024 року КМДА надала офіційну відповідь, у якій визнала суспільну значущість питання та повідомила про необхідність вжиття заходів для захисту скверу. Водночас адміністрація зазначила, що для надання території статусу об'єкта культурної спадщини необхідно провести відповідні дослідження. Але минув час, і головна проблема залишилася.
Якщо міська влада визнає суспільну значущість збереження скверу, чому його межі досі залишаються предметом суперечок? Чому громада змушена знову й знову виходити на захист території, яка мала б бути захищена чіткими рішеннями міської влади? І головне: чому замість остаточного врегулювання земельного питання місто продовжує повертатися до проєктів, які викликають нові побоювання?
Листопад 2026-го: новий етап старого конфлікту
Останні події навколо Літературного скверу дають підстави говорити про чергове загострення. На розгляд Київради було винесено проєкт рішення №08/231-45/ПР, пов'язаний із передачею земельних ділянок скверу в постійне користування комунальному об'єднанню «Київзеленбуд». На перший погляд, така ініціатива мала б виглядати позитивно: комунальне підприємство отримує землю для обслуговування зеленої зони. Але саме до змісту документа виникли принципові зауваження громадських активістів.
За інформацією громадської організації «Спадщина», проєкт передбачає відокремлення від території скверу двох земельних ділянок, які разом становлять близько 13% його площі. Активісти стверджують, що на ці ділянки понад десять років претендує ТОВ «МЖК «Оболонь». Пам'яткоохоронець Дмитро Перов також висловив побоювання, що частина території, яка не потрапить до меж комунального користування, може опинитися в просторі майбутньої забудови на Гончара, 55-Б. Ці твердження потребують перевірки за кадастровими даними, графічними додатками до проєкту та документами щодо прав на відповідні ділянки. Сам факт підготовки проєкту ще не доводить, що землю вже передано забудовнику.
Але це не знімає головного питання: чому в документі, який має врегулювати долю скверу, виникає ризик юридичного відокремлення частини його території? 5 листопада 2026 року Київрада не встигла розглянути це питання через брак часу на пленарному засіданні. Отже, остаточного рішення щодо цього проєкту тоді не було ухвалено. І це означає, що в міських депутатів іще є можливість не допустити рішення, яке може створити нові проблеми для збереження скверу.
13% території — це не просто цифра
Можна сказати, що йдеться лише про невелику частину скверу. Що це технічне питання земельного оформлення. Що комунальне підприємство отримує землю для благоустрою. Але такі аргументи не витримують серйозного аналізу без оприлюднення повної документації. У містобудуванні межа земельної ділянки — це не формальність. Вона визначає, хто користується територією, на яких підставах і які обмеження діють щодо її використання.
Якщо частину фактично сформованого громадського простору не включити до належним чином оформленої території скверу, виникає ризик подальшої зміни її функціонального призначення та використання. Це не означає, що будь-яка територія автоматично стає будівельним майданчиком після її виключення з меж скверу. Для цього необхідні окремі правові підстави та рішення. Проте саме тому межі мають бути встановлені прозоро, обґрунтовано та з урахуванням історично сформованого простору. Місто повинно пояснити, чому пропонується саме така конфігурація ділянок, які правові підстави її визначають і кому може бути вигідне таке рішення.
Міська влада має дати відповіді
У цій ситуації вже недостатньо загальних заяв про підтримку зелених зон та необхідність збереження історичного Києва. Київрада, КМДА та відповідальні посадовці мають публічно відповісти на конкретні запитання.
Які саме земельні ділянки входять до історично сформованої території Літературного скверу та які їхні кадастрові номери?
Чому проєкт рішення №08/231-45/ПР передбачає саме таке оформлення земельних ділянок? Хто готував і погоджував його графічні додатки?
Чи враховано в проєкті рішення історичні межі скверу, вимоги охорони культурної спадщини та результати громадських обговорень?
Які права на дві спірні земельні ділянки має або намагається отримати ТОВ «МЖК «Оболонь»? Чи існують чинні договори, судові рішення або інші правові підстави для таких претензій?
Чи проводився повний аудит земельних документів та дозвільної документації щодо будівництва на Гончара, 55-Б?
Чому, попри суспільний резонанс і підтриману петицію, територія досі не отримала комплексного та належного правового захисту?
Окремо має бути оприлюднено позицію Інституту геологічних наук НАН України, ТОВ «Ділайвест», ТОВ «МЖК «Оболонь», Департаменту земельних ресурсів КМДА та Департаменту охорони культурної спадщини.
Це тест на здатність Києва бути європейським містом
Європейське місто — це не кількість новобудов, не висота будинків і не вартість квадратного метра нерухомості в центрі. Це насамперед відповідальність влади перед громадою, повага до історичної спадщини та розуміння того, що громадський простір не є резервом землі для майбутніх комерційних проєктів. Літературний сквер має значення не лише як територія з деревами та лавками. У його центрі розташований фонтан, встановлений ще 1900 року. Він є частиною історичного міського середовища, яке неможливо відтворити після знищення.
Київ уже втратив чимало історичних будівель, зелених зон і унікальних міських просторів. Кожного разу суспільству пояснювали, що рішення ухвалюються відповідно до документів, що існують певні права землекористувачів, що ситуація складна і потребує компромісу. Але чи не час нарешті поставити інше запитання: хто і коли відповідатиме за збереження міста?
Від Київради сьогодні залежить, чи залишиться ця територія простором для киян, чи багаторічна невизначеність і непрозорі земельні процедури знову створять переваги для приватних будівельних інтересів. Зберегти сквер — означає не просто залишити дерева на карті. Це означає захистити право громади на своє місто. Київрада має зробити свій вибір. І зробити його публічно, відкрито та в інтересах киян.