Перемир’я, яке дало шанс на життя
1
листопада, незадовго до завершення локального припинення вогню, українські
військові евакуювали 167 цивільних із небезпечних районів Херсонської області.
Серед них — 22 дитини та 21 людина з обмеженою мобільністю, які потребували
особливої допомоги.
За повідомленням Генерального штабу ЗСУ, операцію проводили підрозділи
цивільно-військового співробітництва угруповання «Південь» спільно з
представниками місцевої влади. Маршрути евакуації пролягали через заміновані та
пошкоджені дороги, території зі знищеною військовою технікою й автомобілями.
Як повідомило агентство Reuters, ця евакуація відбулася за кілька днів
після того, як автобуси з мешканцями окупованих Олешок почали доставляти людей
на підконтрольну Україні територію. Шестиденне локальне перемир’я стало однією
з найтриваліших локальних пауз у бойових діях від початку повномасштабного
російського вторгнення.
Важливо розрізняти дві операції: евакуацію мешканців окупованих Олешок
та вивезення 167 цивільних із небезпечних населених пунктів правобережної
Херсонщини. Вони відбувалися в межах одного гуманітарного механізму, але
стосувалися різних територій.
Олешки:
місто, де життя перетворилося на боротьбу за виживання
До
повномасштабної війни в Олешках мешкало близько 24 тисяч людей. Після
російської окупації, руйнування Каховської дамби, затоплення значної частини
території та постійних обстрілів місто опинилося на межі гуманітарної
катастрофи.
За повідомленнями міжнародних медіа, до недавнього часу там залишалося
приблизно дві тисячі мешканців. Люди переживали нестачу їжі, медикаментів,
електроенергії та опалення. Зруйновані будинки, небезпечні дороги й постійна
загроза обстрілів фактично позбавили багатьох можливості самостійно залишити
місто.
Упродовж шестиденного гуманітарного перемир’я близько 750 мешканців
погодилися на евакуацію. За повідомленнями Reuters, людей вивозили автобусами
через окупований Крим до Росії, після чого частина евакуйованих змогла
дістатися української території через Білорусь.
Ця
логістика стала одним із найскладніших аспектів операції. Люди, які прагнули
повернутися до України, змушені були проходити маршрутом через території,
контрольовані Росією.
Світлана,
90 років: «Я відчувала лише цю порожнечу»
Історія
Світлани Василівни — одна з найболючіших розповідей евакуйованих, з якими
поговорили журналісти BILD. Жінка
прожила в Олешках 64 роки. Після початку окупації вона майже не виходила з
дому. У 2023 році її будинок затопило: вода знищила перший поверх. Згодом
згорів другий.
Спочатку Світлані допомагала церква. Вона також тримала курей, які
давали їй можливість хоч якось забезпечувати себе. Але після того, як снаряд
зруйнував паркан, птицю потягли собаки. Наприкінці 2025 року ситуація стала нестерпною. У
будинку були вибиті вікна, зруйновані комунікації, не працювало опалення. Їжа
закінчувалася.
«Просто зовсім нічого не лишилося. Тільки трохи зерна — і якоїсь миті
воно мені настільки набридло, що я більше не могла його їсти», — розповідає
жінка.
Світлана важить 55 кілограмів. Вона згадує, як мерзла в холодному
приміщенні, як відчувала біль і безнадію. «Я відчувала лише цю порожнечу. У мене боліло
серце. [...] Я замерзала. Не знаю, як я це пережила», — говорить вона.
Після евакуації жінка не приховує емоцій: «Я така рада, що тепер перебуваю в Україні». За цією короткою фразою — десятиліття життя,
зруйнований дім і досвід, який неможливо компенсувати жодною гуманітарною
допомогою.
Володимир
Золаки: голод змусив ризикувати життям
66-річний
Володимир Золаки розповів BILD, як голод змусив його разом із трьома жінками
вирушити до сусіднього населеного пункту в пошуках їжі. Дорогою група підірвалася на міні. Усі три жінки
отримали тяжкі поранення, Володимира також було поранено в ноги. «Мені ще більше за всіх пощастило. Я врятував їх і
доправив до лікарні», — згадує він.
Жінки через важкі травми не змогли залишити Олешки. Ця історія демонструє, що в окупованому місті
навіть звичайна спроба знайти продукти могла перетворитися на смертельно
небезпечну операцію. Голод, мінування та відсутність безпечних маршрутів стали
складовими повсякденного життя цивільних.
Людмила
Озолова: «Олешки — це Україна»
Для
70-річної Людмили Озолової евакуація стала не просто виїздом із небезпечної
території. Це було повернення до країни, з якою вона пов’язує своє життя. Жінка народилася в Олешках. Там народилися й її
діти. Попри страхи та попередження інших мешканців, що її можуть спочатку
вивезти до Росії, Людмила вирішила зібрати речі. Найважче було залишити тварин.
Вона згадує рідне місто як прекрасне місце, яке було зруйноване війною. «Прекрасне місто», — каже Людмила. Потім повторює
ці слова, витираючи сльози.
На запитання, чи повернеться вона, якщо Олешки звільнять, жінка
відповідає: «Якщо я
ще доживу до цього, то так. Я так сильно хочу дожити до цього. Побачити Олешки
знову вільними».
Ці слова — не просто особисте бажання. Вони відображають прагнення тисяч
українців, які залишили окуповані домівки, але не відмовилися від права
повернутися.
Даша, 16
років: зустріч, на яку чекали два роки
Одним із
найемоційніших моментів евакуації стала зустріч 16-річної Даші з її батьком
Михайлом. Дівчина
не бачила його два роки. Коли родина тікала з Олешок, батько залишився в місті.
До останнього моменту мати та сестра говорили Даші, що він, можливо, приїде з
однією з наступних груп евакуйованих. Але цього разу він стояв перед нею. «Сьогодні вночі я не зможу заснути», — сказала Даша. «Це такі чудові
почуття».
На місці прибуття евакуйованих людей чекали гаряча їжа, чай, солодощі та
медики. Дехто тримав на руках собак, які також були закутані в українські
прапори. Коли
автобуси рушали далі, вздовж дороги стояли люди із синьо-жовтими прапорами та
смолоскипами. Це була
не лише зустріч евакуйованих. Це було нагадування про те, що навіть після
тривалого розділення війною родини можуть знову бути разом.
Міжнародне
посередництво: гуманітарна пауза без політичного миру
Локальне
перемир’я в районі Олешок стало можливим за участю першої леді США Меланії
Трамп та Папи Лева XIV. Reuters
і Associated Press повідомляли, що домовленість мала гуманітарний характер:
вона дозволила доставити допомогу, розмінувати маршрути та забезпечити
добровільну евакуацію цивільних. Після завершення операції український омбудсман Дмитро Лубінець заявив
про готовність вивчати можливості подальших гуманітарних місій разом із
російською уповноваженою з прав людини Яною Лантратовою.
Російська сторона також позитивно оцінила проведену операцію. Проте гуманітарна співпраця не означає політичного
примирення. Москва
не відмовилася від окупації українських територій. Україна не погодилася на
зміну свого суверенітету чи територіальної цілісності. Перемир’я стосувалося
конкретного району та конкретної гуманітарної мети. І саме тому його не можна трактувати як початок
загального припинення війни.
Перемир’я
завершилося — небезпека залишилася
За
повідомленнями Associated Press, після завершення локальної паузи мешканці
Херсона та прилеглих територій готувалися до можливого відновлення бойових дій.
Російські атаки на інші українські регіони тривали й під час гуманітарної
операції.
2 листопада Reuters повідомило, що Генеральний штаб України заявив про
використання російськими військами перемир’я для ротації підрозділів,
укріплення позицій, розширення протидронових заходів і доставки боєприпасів. Ці повідомлення свідчать про ризик: гуманітарна
пауза, яка рятує цивільних, може водночас використовуватися військовими для
зміцнення своїх позицій. Українська сторона заявила, що дотримувалася
погоджених умов.
Водночас після завершення перемир’я немає підстав вважати, що
гуманітарні потреби Херсонщини зникли. Люди продовжують жити в небезпечних
районах, а евакуація залишається питанням життя і смерті.
Гуманітарний
коридор — це не кінець війни
Олешківська
операція показала, що навіть між сторонами, які ведуть жорстоку війну, можливі
обмежені домовленості заради порятунку цивільних. 167 евакуйованих із небезпечних районів Херсонщини,
сотні мешканців Олешок, які змогли залишити окупацію, родини, що знову обійняли
одне одного, — це реальні результати гуманітарної паузи. Але за кожною врятованою людиною залишаються
зруйновані будинки, втрачені роки, страх і невизначеність.
Історія Світлани, Володимира, Людмили та Даші нагадує: гуманітарна
операція не може замінити звільнення територій. Вона лише дає шанс тим, хто
опинився в пастці війни. Україні
потрібні подальші гуманітарні механізми, безпечні маршрути евакуації та
міжнародний тиск на Росію.
Але головною метою залишається повернення окупованих територій і
можливість для українців жити у власних містах без страху. Бо Олешки — це Україна. І бажання Людмили дожити до
дня, коли її місто знову стане вільним, — це не просто мрія однієї жінки. Це
надія цілого народу.