Російська бійня звузилася до Слов’янська і Краматорська
П’ять років великої війни звели кремлівську «геополітичну місію» до боротьби за кілька десятків кілометрів української землі. Але навіть ця мета виявляється для російської армії надзвичайно дорогою — і дедалі більше схожою не на стратегію, а на пастку, з якої Кремль не знає, як вийти.
Михайло Ходорковський у своєму новому виступі ставить питання, яке після більш ніж чотирьох років повномасштабної війни звучить дедалі гостріше: якщо первісні плани Кремля провалилися, заради чого Москва продовжує кидати людей у м’ясорубку?
Його відповідь — війна поступово звузилася до майже символічної мети: домогтися контролю над тією частиною Донецької області, яку Росія досі не змогла захопити. У центрі цієї боротьби опинилися Слов’янськ і Краматорськ.
І це вже не просто два міста на карті. Вони перетворилися на своєрідний тест для всієї путінської конструкції війни.
Від «взяти Київ» — до боротьби за кілька десятків кілометрів
У 2022 році Кремль ішов на Україну з масштабними цілями. Російська армія намагалася захопити Київ, Харків, південь України, зруйнувати українську державність і нав’язати Москві вигідний політичний порядок. Цей задум провалився.
Після відступу від Києва і північних областей Росія переключилася на Донбас. Після українських контрнаступів 2022 року — на виснажливу війну за окремі міста. Бахмут, Авдіївка, Часів Яр, Торецьк, Покровськ стали етапами поступового просування російської армії. Тепер головна російська ціль на Донеччині — так званий «фортечний пояс» із Костянтинівки, Дружківки, Краматорська та Слов’янська.
Reuters у вересні повідомляв, що російські війська наблизилися до Слов’янська і Краматорська менш ніж на 15 кілометрів, а бойові дії за цей район можуть стати одним із найважливіших етапів війни цього року. Але між «підійти» і «захопити» — величезна різниця.
Аналітики ISW оцінюють російське просування у серпні 2026 року приблизно у 90 квадратних кілометрів фактично захопленої території, або близько 123 квадратних кілометрів, якщо враховувати інфільтрації. При цьому російські сили зазнали значних втрат, а швидкого прориву української оборони домогтися не змогли. Тобто російська армія все ще наступає. Але ціна кожного наступного кілометра стає дедалі вищою.
Слов’янськ і Краматорськ як «останній великий трофей»
Meduza у великому аналізі прямо назвала Слов’янськ і Краматорськ містами, навколо яких нині може концентруватися питання про те, коли і як завершиться нинішній етап війни. І тут є принциповий момент. Їхня цінність для Кремля не пояснюється лише площею чи населенням. Ці міста стали символом того, що Росія не змогла завершити захоплення Донбасу силою. Саме тому боротьба за них має значно більший політичний сенс, ніж просто черговий наступ. Для Кремля захоплення Краматорська і Слов’янська дозволило б заявити: поставлена роками раніше мета нарешті виконана.
Але виникає незручне питання: що робити після цього? Бо навіть якщо російська армія колись захопить ці міста, це не ліквідує Україну, не знищить українську армію і не гарантує Москві політичного контролю над державою. Саме тому війна дедалі більше нагадує замкнене коло. Москва воює, щоб отримати результат, який дозволить пояснити, навіщо вона воювала. А результат потрібен для виправдання вже понесених жертв.
Парадокс Путіна: чим довше війна триває, тим важче її закінчити
На перший погляд може здатися, що питання дуже просте: якщо війна дорого коштує — її потрібно припинити. Але для путінської системи це не так. За роки війни Кремль створив цілу політичну, економічну та інформаційну систему, яка працює навколо конфлікту.
Військове виробництво стало одним із ключових секторів російської економіки. Пропаганда перетворила війну на центральний елемент державної картини світу. Репресивне законодавство придушило антивоєнну опозицію. А найважливіше — влада роками переконувала російське суспільство, що Росія веде не загарбницьку війну, а нібито «бореться за виживання». Тому припинення війни без відчутного результату створює для Кремля проблему вже не військову, а політичну.
Як пояснити мільйонам людей, заради чого вони втрачали синів, чоловіків і братів? Як пояснити величезні державні витрати? Як пояснити репресії? Як пояснити роки пропаганди про «перемогу»? І, зрештою, як пояснити власній еліті, що після всіх цих жертв Росія повертається до переговорів практично без того результату, який обіцяла?
Путін створив середовище, яке саме вимагає продовження війни
Саме тут особливо цікава теза Міхаіла Ходорковського про сформований у Росії провоєнний прошарок. Це не означає, що все російське суспільство однаково підтримує війну. Достовірно виміряти реальні настрої в умовах репресій, пропаганди та відсутності повноцінної політичної конкуренції надзвичайно складно. Але сам факт існування потужного провоєнного середовища очевидний.
Дослідження CSIS звертає увагу на розкол усередині російського табору прихильників Кремля між різними групами, зокрема між «яструбами» та більш прагматичними лоялістами. Одночасно російська влада роками намагалася «нормалізувати» війну та ізолювати населення від її справжньої ціни. Це породжує небезпечну конструкцію.
Путін може боятися не лише програти війну. Він може боятися й визнати, що війна не принесла тієї перемоги, яку обіцяла пропаганда. Адже тоді виникне питання: навіщо все це було?
Кремль уже перетворює війну на доказ «національної єдності»
Показовою стала й російська парламентська кампанія 2026 року. За даними Reuters, партія «Єдина Росія» отримала 355 із 450 місць у Держдумі. Вибори проходили в умовах, коли реальна антивоєнна опозиція була фактично витіснена з федерального політичного простору. Кремль при цьому подавав голосування як підтвердження національної єдності.
Це важливий сигнал. Війна вже не просто частина зовнішньої політики Кремля. Вона стала частиною механізму внутрішньої легітимації влади. Тому будь-яка домовленість про завершення бойових дій має для Путіна не лише міжнародний вимір. Вона може впливати на внутрішню конструкцію режиму.
Москва говорить про переговори — але територіальне питання залишається
Офіційно Кремль не відмовляється від переговорів. У вересні Дмітрій Пєсков заявляв про готовність Росії повернутися до американсько-посередницького переговорного процесу. Водночас між позиціями Москви і Києва залишається величезна прірва: Росія вимагає територіальних поступок, тоді як Україна відмовляється передавати Кремлю території.
Reuters також повідомляв, що позиція Путіна щодо вимог до України залишається жорсткою: Москва наполягає на територіальних поступках і відмові України від курсу на НАТО. Отже, проблема не в тому, що Москва не знає слова «переговори». Проблема в тому, якими вона бачить умови миру. І тут знову виникає Донбас.
Чому Кремль так тримається саме за Донеччину
Тому що Донбас для Путіна — це вже не просто територія. Це символ. Символ заявленої «перемоги». Символ того, що Росія нібито не даремно почала війну. Символ того, що Кремль може пред'явити суспільству хоча б якийсь матеріальний результат. І саме тому Краматорськ та Слов’янськ опинилися в епіцентрі нинішньої кампанії.
Reuters зазначає, що Москва вважає контроль над усією Донецькою областю важливою частиною своїх воєнних цілей, а захоплення міст «фортечного поясу» стало б для Путіна значним політичним і військовим досягненням.
Але українська оборона не розвалилася. Навпаки, ISW констатує: російський літньо-весняний наступ 2026 року не призвів до оперативного прориву або швидкого обвалу українських ліній оборони.
Тобто Кремль опинився перед дуже неприємною математикою: щоб отримати символічну перемогу, потрібно продовжувати війну; щоб продовжувати війну — потрібно платити дедалі вищу ціну.
І це вже війна не за Україну, а за можливість оголосити себе переможцем
Саме тут проходить одна з найважливіших ліній нинішньої війни. Для України питання очевидне: йдеться про територію, людей, державний суверенітет і право існувати без диктату Москви.
Для Кремля після провалу початкових планів логіка стала іншою. Росії потрібно довести, що вона не програла. Навіть якщо для цього доведеться ще роками воювати за територію, яку можна виміряти десятками кілометрів.
Meduza у своєму аналізі зазначає, що Краматорськ і Слов’янськ стали символічними саме через їхній зв’язок із питанням українського суверенітету та майбутнього Донбасу.
Це і є, можливо, найбільш цинічний парадокс цієї війни. Міста, які для мільйонів українців є домом, для кремлівської політичної машини дедалі більше перетворюються на декорацію для майбутнього телевізійного «тріумфу».
Росія платить за цей символ людьми
За даними українського Генштабу, які цитує ISW, російські війська втратили понад 42 тисячі військовослужбовців убитими та пораненими за серпень 2026 року. Ці цифри є українською оцінкою, незалежно підтвердити їх повністю неможливо. ISW водночас зазначає, що російська армія протягом місяця зазнавала високих втрат при відносно обмежених територіальних здобутках.
І тут знову виникає питання Ходорковського: чи можна назвати стратегічною метою захоплення кількох десятків кілометрів території ціною десятків тисяч життів? Відповідь на це питання Кремль фактично дає самим продовженням наступу.
Для Москви ця ціна поки що залишається прийнятною. А от наскільки довго вона залишатиметься прийнятною — вже інше питання.
Мирні переговори існують. Але війна поки що теж існує
У вересні дипломатичний трек знову ожив. Володимир Зеленський повідомив про домовленість зустрітися з Дональдом Трампом у Нью-Йорку та говорив про можливі кроки деескалації. Reuters зазначав, що одночасно Росія та Україна продовжували інтенсивні повітряні удари, а ознак стійкого припинення бойових дій не з’явилося. Це і є головна суперечність нинішнього моменту.
Дипломатія рухається — але ракети продовжують летіти. Москва говорить про переговори — і водночас висуває територіальні вимоги. Путін говорить про можливість миру — але російська армія продовжує наступати на Донеччині.
Кремль говорить про «готовність до врегулювання» — але умови, які він висуває, залишаються для України неприйнятними.
Головна причина продовження війни може бути набагато простішою
Можливо, відповідь не потрібно шукати у складних геополітичних формулах. Не в НАТО. Не в «історичній місії». Не в абстрактній боротьбі із Заходом. І навіть не в самих Слов’янську та Краматорську. Путіну необхідний результат, який можна назвати перемогою.
Після всіх років війни, санкцій, мобілізації, репресій, економічних витрат і величезних людських втрат Кремлю надзвичайно важко просто сказати: «Ми зупиняємося». Бо одразу виникає наступне питання: «А що ми отримали?» І саме тому війна може продовжуватися навіть тоді, коли її початкові стратегічні цілі вже давно недосяжні або радикально змінилися.
Російська армія тепер може воювати не стільки за нову імперію, скільки за право Путіна оголосити стару авантюру перемогою. І в цьому — одна з найстрашніших причин того, чому війна досі не закінчилася. Бо коли війна стає питанням престижу одного режиму, людське життя для нього легко перетворюється на розхідний матеріал.
А Слов’янськ і Краматорськ — на останню декорацію, без якої Кремлю дедалі важче пояснювати власному суспільству, навіщо воно п’ять років поспіль платить кров’ю за чужу політичну мрію.