16 квітня 1926 року,
у Великий четвер, було вбито священика Української автокефальної православної
церкви — протоієрея Миколу Базилевського. Злочин стався просто на вулиці,
неподалік його дому, після завершення богослужіння.
Микола Базилевський
походив із священничої родини, здобув освіту в Санкт-Петербурзькій духовній
академії, де проявив себе як здібний богослов і проповідник. Перед ним
відкривалися перспективи академічної кар’єри, однак він свідомо обрав служіння
в Україні, серед свого народу.
Як настоятель
Успенського храму в Миргороді, він швидко здобув любов і повагу парафіян. Його
проповіді, виголошені українською мовою, збирали людей навіть із віддалених
хуторів. Він був не лише душпастирем, а й переконливим полемістом, який не
боявся відкритих дискусій із представниками атеїстичної влади.
Саме ця відкритість і
принциповість, за свідченнями сучасників, могла стати причиною його загибелі.
Увечері після служби отець Миколай, за словами очевидців, попрощався з вірянами
словами, які згодом сприймалися як передчуття: він більше не зустрінеться з
ними на цьому світі.
Невдовзі пролунали
постріли. Священик був смертельно поранений біля власного дому. Допомога
запізнилася — лікар, побоюючись переслідувань, не прийшов. Отець Миколай помер
від втрати крові поруч із дружиною.
Містом швидко
поширилися чутки про причетність до вбивства представників каральних органів.
Називали навіть ім’я ймовірного виконавця — місцевого міліціонера, якого за
кілька днів знайшли мертвим. Втім, офіційного розслідування, яке б встановило
істину, проведено не було.
Похорон священика
перетворився на масове прощання. Тисячі людей заповнили вулиці Миргорода.
Єпископ Лубенський Феофіл (Булдовський) тоді сказав слова, що стали символом
втрати: «Перестало битися добре серце й навіки замовкли золоті уста».
Після смерті отця
Миколая його родина зазнала нових випробувань: дружина залишилася вдовою, діти
— сиротами, а будинок невдовзі був проданий. Вони були змушені покинути
Миргород.
Спогади про священика
зберіг і його племінник — відомий український письменник Анатолій Дімаров у
своїй книзі «Прожити й розповісти». Він описував дядька як людину великої віри,
блискучого оратора і мужнього свідка свого часу, який не зрадив покликання
навіть перед обличчям смертельної небезпеки.
Навіть після
поховання спокій отця Миколая не був остаточним: його могилу неодноразово
розкопували в пошуках коштовностей. Та попри це пам’ять про нього не зникла.
Люди продовжували доглядати місце поховання, приносити квіти, зберігати
вдячність.
Через століття ця
історія звучить не лише як свідчення трагедії окремої людини, а як символ епохи
гонінь, у якій віра, слово і переконання ставали підставою для переслідувань. І
водночас — як нагадування про силу пам’яті, яка здатна пережити страх,
насильство і час.