Інформаційний терор: що з нами роблять новини і чому це небезпечно

Валідол як новий стандарт медіаспоживання

Колись, щоб читати новини, вистачало бодай окулярів. Сьогодні до цього «базового набору» додався ще один обов’язковий компонент — валідол. Бо вже самі заголовки змушують людину хапатися за серце ще до того, як вона дійде до суті.

«Пенсіонери скоро залишаться з порожніми кишенями».

Хоча, відверто кажучи, багато хто й так живе на межі виживання. Але що ж іще має статися? Насправді ж ідеться лише про необхідність оновити дані у Пенсійному фонді — у разі зміни доходів або документів. Та поки читач добереться до цього уточнення, хтось уже встигне ковтнути валідол.

«У вас заберуть 30% накопичень».

Гучно? Безперечно. Але правда в тому, що мова про перевезення через кордон понад 10 тисяч євро без декларування. І ці «дрібниці» з’являються лише в тексті, десь після емоційного удару заголовком.

«Тарифи на комунальні послуги зростуть у кілька разів».

Ще одна інформаційна «пігулка». А далі — сухе уточнення: уряд лише розглядатиме питання тарифів десь там у наступному році.

«До Землі летить астероїд, який знищить планету».

Апокаліпсис? Майже. Щоправда, далі з’ясовується: він пролетить за кілька мільйонів кілометрів, а ймовірність катастрофи — мізерна. Але перше враження вже зробило свою справу.

«Автомобілі примусово вилучатимуть і продаватимуть з аукціону: у пастку потраплять тисячі українців».

Реальність значно прозаїчніша: йдеться про поодинокі випадки і доволі специфічні правові підстави. Та, кого цікавить реальність, коли є «клік»?

Усе це — класичний клікбейт.

Клікбейт (від англ. clickbait — «наживка для кліків») — це навмисно перебільшений, провокативний або викривлений заголовок, головна мета якого — змусити користувача натиснути на новину. Його не цікавить точність чи баланс — лише трафік, перегляди і, відповідно, гроші від реклами.

Проблема в тому, що клікбейт — це не просто журналістський прийом. Це системне викривлення інформаційного простору. Він підміняє зміст емоцією, факти — тривогою, а аналітику — маніпуляцією. У підсумку суспільство живе в режимі постійного інформаційного стресу, де кожна новина — це маленька катастрофа.

І хтось же свідомо сидить і вигадує такі заголовки. За гроші. Питання — не «як це працює», а «до чого це веде».

Щодня — тисячі подібних «новин». І це ми ще не торкаємося військової тематики, де рівень паніки іноді просто зашкалює. Особливо в анонімних телеграм-каналах, які не несуть жодної відповідальності за сказане.

Формально законодавство України передбачає адміністративну, а в окремих випадках і кримінальну відповідальність за поширення неправдивої інформації. Але на практиці притягнути до відповідальності таких «інформаційних провокаторів» складно: вони ховаються за формулюванням «оціночні судження» або розмивають відповідальність між редакцією та платформою.

У результаті значна частина медіапростору дедалі більше нагадує інформаційне сміттєзвалище.

У розвинених демократіях, до яких ми прагнемо, подібні речі дедалі частіше стають предметом судових позовів — зокрема щодо шкоди психологічному чи навіть фізичному здоров’ю. Там інформація — це не лише свобода, а й відповідальність.

Ми ж поки що лише звикаємо жити з валідолом у кишені замість довіри до новин.

І головне питання — чи довго ще?