«Дай» чи «на»: фраза, яка визначає наше майбутнє

Від патерналізму до відповідальності: чи готова Україна змінити модель мислення

Завжди як показовий приклад згадую історію, розказану Ходжею Насреддіном, про те, як у ставку тонув купець. Усі кричали йому: «Дай руку, дай руку!», але той лише волав про допомогу. Ходжа підійшов і сказав: «На руку». Купець схопився — і миттєво був урятований.

Скільки ж навколо нас звучить, мов заклинання, цей багатоголосий вигук — «дай». На всіх рівнях суспільства: і по вертикалі, і по горизонталі. Ті, хто нагорі, просять: дай влади. Ті, хто посередині, — дай грошей. Ті, хто внизу, — дай пільги. Втім, про «низи» я б не говорив — їхня поведінка цілком мотивована. Розмова — про «верхи».

«Дайте нам терміново владу!» — кричать ті, хто ще вчора нею володів. «Нинішня влада все робить неправильно!»

«Дайте нам час», — відповідає влада нинішня.

«Дайте нам вибори!» — вимагають ті, хто ще не був при владі або був, але надто давно.

«Дайте нам демократію!» — скандують усі разом.

І при цьому кожен переконаний: варто лише отримати бажане — і настане загальна нірвана. Хоча чимало з тих, хто кричить «дай», навіть не уявляють, що робитимуть, коли це «дай» перетвориться на «є». Та й, зрештою, ми це вже проходили. Давали. Міняли місцями доданки. І що в підсумку? Те саме нескінченне «дай».

«Дай» — це не просто слово. Це психологія жебрака, десятиліттями утрамбована в нашій свідомості тоталітарним минулим. І ми вперто не хочемо з нею прощатися.

А так хочеться почути інше слово — «на». А ще краще — «нате». Без умов, без торгів, без кулуарних домовленостей.

Нате — економіку без відкатів, без сотень погоджень, ліцензій і дозволів.

Нате — реальне скорочення державного апарату: не косметичне, а як наслідок скорочення самих функцій чиновника.

Нате — Закон, один для всіх, а не вибірковий інструмент впливу.

Нате — стабільне, довгострокове законодавство, а не кон’юнктурні норми «під сьогодні».

Нате — послідовне формування громадянського суспільства замість взаємного знищення політичних таборів.

Нате — цивілізовану політику і, зрештою, політичну стабільність — незалежно від того, хто сьогодні при владі і хто був учора.

Але цього спільного «на» не існує. Бо кожен тримається за своє зручне, звичне, майже рефлекторне «дай».

І найскладніше тут — не змінити владу. Найскладніше — змінити себе. Змінити власну психологію, вийти з цієї внутрішньої залежності.

Бо доки ми просимо — ми залежні.

А доки залежні — ми тонемо.