Папуаси проти ескімосів: стара історія про нових “експертів”

Армія — це не креслення на папері

Понад півтора століття живе гумористичний афоризм: «На екваторі завжди знайдеться папуас, який порадить ескімосу, як рятуватися від холоду». Сьогодні таких «папуасів» — хоч греблю гати. І значна їх частина сидить у наших — і не тільки наших — політичних та медійних колах.

Цілком нормально, коли про війну й армію говорять люди, які знають фронт не з чужих слів. Коли оцінки дають такі, як Кирило Сазонов чи мій земляк Павло Казарін. У їхніх словах є досвід, розуміння середовища, відчуття реальності.

Але поруч — ціла армія «експертів». Тих, хто заїхав на фронт на кілька днів зробити репортаж, а потім повернувся до теплого київського кабінету й почав повчати армію, як воювати.

А ще гучніше — ті, хто був там колись і раз чи двічі. Але коментувати дії армії — хлібом не годуй.

Армія — це складний механізм. І головна її проблема — управління та керованість. Є й старі хвороби.

Ще зі своєї військової служби в тій ланці, яку сьогодні називають логістикою, пам’ятаю одну типову картину. Приходять з академій нові командири полків — і починають будувати ідеальні схеми. Усе розкласти по поличках, усе прорахувати наперед, усе загнати у план.

Минає трохи часу — і реальність ламає ці конструкції. Десь щось не зійшлося, щось не спрацювало — і вся красива схема розсипається.

Але замість висновків знову створюється новий детальний план. Потім ще один.

Одні командири йдуть, приходять інші — з тими самими підходами. Бо й учили їх ті самі люди, за тими самими методиками.

Але армія — це не креслення на папері.

У ній неможливо прорахувати все наперед. Тому сучасне оперативне мислення базується не на «ідеальних планах», а на моделюванні ситуацій і швидкому прийнятті рішень у динаміці.

Саме тому значну частину рішень сьогодні спускають вниз — до сержантського корпусу. Так працюють передові армії світу.

Це не гарантує від помилок — суб’єктивність нікуди не зникає. Але принцип єдиноначальності і загальне керівництво ніхто не скасовував.

Колись соціалістична економіка програла ринковій саме через це. Неможливо було з центру, через держплани і держпостачання, спланувати всі процеси гігантської економіки. Ринок виявився значно гнучкішим — і переміг.

Але армія — не ринок. Її не можна розділити на автономні частини без спільного керівництва. Полки, бригади, дивізії мають діяти в одному руслі.

І так, людський фактор завжди буде.

Як у старому армійському анекдоті: кінь здох, бо згоріла стайня; стайня згоріла, бо замполіт кинув недопалок; а замполіт, між іншим, не курить.

Таке буває. І буде бувати. Не все, що моделюється, спрацьовує. Але це не кінець світу.

А от політики й заїжджі коментатори чомусь щоразу поспішають зробити вигляд, ніби вони знають, як армії воювати правильно.

Тож маю просте прохання. Вгамуйтеся вже, папуаси.