Ті, хто пішов у тінь, можуть ще здивувати країну

Однієї лише стійкості на вершинах влади недостатньо

Можна сварити наше сьогоднішнє життя, можна намагатися ставитися до всього спокійно. Але життя все одно йде своєю чергою. І що насправді відбувається у вищих ешелонах влади, нам невідомо. Там може відбуватися будь-що — у тому числі й речі цілком непередбачувані.

Поки що влада тримається досить упевнено, створюється враження стабільності. Але варто комусь оступитися або обставинам різко погіршитися — і назовні одразу повилазять добре знайомі персонажі.

Поки що в інформаційне поле час від часу виповзають лише «кулявлоби». Власне, що їм ще робити? Інших способів нагадати про себе й повернутися до вершин влади у них немає.

Але є й інші. Ті, хто пішов у тінь і мовчить.

Колишній найближчий соратник і конструктор перемоги нашого Президента — як він сьогодні почувається? Справді змирився? Остаточно прийняв свою роль спостерігача? Чи все ж має власне бачення того, що буде далі? Адже це людина, яка добре знає, що і як робиться в українській політиці.

Або колишній міністр внутрішніх справ, який свого часу відстояв наше велике місто від луганізації. Людина, що керувала величезною і впливовою структурою, зберігши при цьому численні зв’язки та можливості. Невже і він просто заспокоївся?

Таких прикладів можна навести ще чимало. Люди з великим політичним і адміністративним потенціалом відійшли в тінь. Але чи означає це, що вони вже нічим не можуть бути корисними країні? Тим більше що багато з них не заплямовані порочними зв’язками з нашим божевільним сусідом.

Керувати країною — це передусім мати залізну стійкість. Бо інтриг довкола завжди більше, ніж здається. А разом з інтригами — і спокуси.

У авторитарних режимах усе просто: там «лавка запасних» безкінечна. На будь-яку посаду можна поставити навіть повного ідіота — система витримає.

У демократіях усе інакше. Тут постійний кадровий голод на людей із досвідом, характером і мисленням. Особливо тоді, коли попереду — невизначеність.

Бо попереду можуть бути будь-які повороти.

Однієї лише стійкості на вершинах влади недостатньо. Потрібна ще й гнучкість — здатність проходити небезпечні ділянки політичної стремнини. А таких людей у владі ще менше.

Я, як оптиміст, часто думаю про час, коли стане очевидним завершення війни. І про інше: у світі можуть мінятися політичні обличчя, як це відбулося в Америці, і допомога Україні може ще скоротитися.

До цього теж потрібно бути готовими.

Нові лідери у країнах-партнерах можуть прямо вимагати змін у нашій політиці чи наших рішеннях. Не враховувати таких сценаріїв — наївно. А іноді, можливо, доведеться й погоджуватися.

Питання лише в одному: чи готуємося ми до таких варіантів?