4 роки тому ми прокинулися в іншому всесвіті.
Не тому, що обрали це, а тому, що старий світ із його планами на відпустку, ранковою кавою без звуку сирен та вірою в «завтра» розлетівся на друзки за одну ніч.
Ми часто говоримо про втрачені домівки чи зруйновані міста. Але є втрата, про яку важче підібрати слова: ми втратили колишніх себе. Ту версію «Я», яка не знала, як звучать ракети та шахеди, і не мала в телефоні десятка чатів для збору на дрони.
Сьогодні, на четвертому році цього марафону, головне питання вже не тільки «Коли це закінчиться?», а «Хто я тепер, у цій новій реальності?».
Коли фундамент зникає під ногами
У психології є поняття «базових припущень». Це наші внутрішні опори: віра в те, що світ загалом безпечний, люди - добрі, а наше життя має зрозумілу логіку. Війна ці опори вибиває.
Американська дослідниця Ронні Янофф-Булман називала це «крахом ілюзій». Це боляче, але саме в цей момент починається будівництво нової ідентичності. Ми не просто «адаптуємося»,а ми перевинаходимо себе.
- Хтось став «залізним» і навчився приймати рішення за секунди.
- Хтось обрав тишу, бо слова втратили вагу.
- Хтось вперше відчув, що таке справжня лють, а хтось - що таке безмежна солідарність.
Це не просто зміна характеру. Це повна перебудова вашої внутрішньої архітектури.
Тіло, яке не забуває
4 роки - це колосальний термін для нашої нервової системи. Ми більше не живемо в режимі «до війни» не лише психологічно, а й фізіологічно.
Коли загроза триває роками, наша мигдалина (центр страху в мозку) постійно натискає на педаль газу. Система «бий або біжи» працює на фоні, як антивірус, що з’їдає всю оперативну пам'ять комп'ютера. Тому, якщо ви відчуваєте, що «не можете просто радіти» або стали надміру дратівливими, то знайте, з вами все гаразд. Це ваше тіло намагається вас захистити. Ви не стали «гіршими», ви стали мобілізованими.
Емоційне оніміння: захист чи вирок?
Багато хто сьогодні лякається власної «холодності». Ми менше плачемо над новинами, які раніше розривали серце. Ми відчуваємо певну скляну стіну між собою та світом.
Як фахівець, я скажу вам: це не байдужність. Це психічний анестетик. Коли болю стає забагато, психіка вмикає режим енергозбереження. Це «захисне притуплення» дозволяє нам продовжувати працювати, виховувати дітей та допомагати армії. Ви не перетворилися на камінь, ви просто витримуєте неймовірний тиск.
Практичні поради: Як не загубити себе остаточно?
Щоб не дати війні повністю поглинути вашу особистість, спробуйте впровадити ці три кроки:
Припиніть порівнювати себе з «собою-до-24-го».
Тієї людини більше немає, і це нормально. Порівняння викликає лише розпач. Замість цього запитайте: «Яку нову силу я здобув за цей час?». Можливо, це витривалість, вміння цінувати момент або глибша емпатія.
Легалізуйте «маленьке життя».
На четвертому році війни ми часто відчуваємо провину за звичайну радість. Але ідентичність тримається на дрібницях. Смачна вечеря, тренування в залі, вечір із книгою - це не «не на часі». Це ваші маніфести того, що ви - людина, а не лише об’єкт війни.
Шукайте «своїх».
Ідентичність значною мірою формується через те, з ким ми себе ідентифікуємо. Будьте серед тих, хто дає вам відчуття змісту, а не лише висмоктує емоції.
Посттравматичне зростання
Ми звикли до терміну ПТСР, але є й інший - Посттравматичне зростання. Це коли після катастрофи людина виходить не просто «полагодити», а з глибшим розумінням цінностей.
Війна забрала у нас багато. Але вона дала нам знання про нашу справжню ціну. Ми дізналися, що можемо вистояти там, де інші б зламалися.
Ви - це не ваша травма. Ви - це той, хто вижив, хто змінився і хто продовжує обирати життя щодня. Навіть якщо це життя тепер пахне не лише весною...
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.