Юридичне відчуження, благодійні меморандуми і мовчання, яке коштує Церкві її спадщини
Поки ПЦУ декларує захист духовної спадщини, її власні святині переходять до сторонніх структур через погоджені державою юридичні процедури. Історія Червоногорода оголює системну проблему відповідальності. Втрата церковного майна відбувається не через війну чи руйнування, а через погоджені юридичні кроки. Меморандум про «збереження» перетворився на інструмент легалізації втрати власності. Історія Петропавлівського монастиря в Ниркові демонструє, як відсутність юридичної волі та публічного контролю відкриває шлях до втрати духовної спадщини.
З цього приводу голова Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія Наталія Шевчук наполягає на публічних відповідях від посадовців і очільників ПЦУ
Поки Православна Церква України публічно входить у храми й монастирі, що раніше перебували у користуванні Української Православної Церкви в єдності з Московським патріархатом, у тіні цього процесу відбувається інший — значно небезпечніший і майже не проговорений. ПЦУ починає втрачати власні святині, і не через війну, руйнування чи стихію, а через юридично оформлені, державою погоджені процедури відчуження.
Ідеться не про конфлікт інтерпретацій і не про брак ресурсів. Ідеться про ситуацію, коли Церква добровільно не захищає те, що їй уже було передане для служіння, молитви й збереження духовної спадщини.
Петропавлівський чоловічий монастир і комплекс пам’яток у селі Нирків (урочище Червоногород) — руїни палацу XVII–XIX століть, костел XVIII століття, замкові споруди — були передані державою Українській Автокефальній Православній Церкві з чітко визначеною метою: богослужіння, розвиток чернечого життя, охорона історичної та духовної спадщини. Цей комплекс не передавався «тимчасово» і не як інвестиційний майданчик. Він передавався Церкві як суб’єкту відповідальності.
Однак за роки після передачі не було зроблено головного — святиня так і не була належним чином оформлена як власність релігійної організації ПЦУ, не була закріплена за монастирем, не була захищена від маніпуляцій із правом власності. Те, що мало бути фундаментом, залишилося юридичною «сірою зоною».
Сьогодні цей вакуум відповідальності заповнений. Органи державної влади погодили відчуження пам’яток у власність сторонньої юридичної особи — Благодійної організації «Благодійний фонд родини Джуринських». Саме відчуження, а не співпрацю, не охоронний договір, не благодійну допомогу. Це принципова різниця, яка змінює саму логіку володіння святинею.
Фактично держава зафіксувала: Церква більше не є кінцевим і безальтернативним власником цього комплексу.
Публічно ж усе виглядало інакше. У травні 2024 року було оголошено про підписання меморандуму між Предстоятелем ПЦУ, представниками фонду та єпархіальною владою щодо збереження й реставрації руїн у Ниркові. У суспільному просторі це подавалося як приклад відповідального партнерства. Та сьогодні очевидно: меморандум не зупинив процес втрати майна — він став його моральним і публічним прикриттям.
Ця історія не є унікальною. Навколо Червоногорода вже раніше фігурували комерційні структури, пов’язані з тією ж групою інтересів. У судових рішеннях зафіксовані спроби передачі церковного майна у власність приватних компаній, включно з внесенням святині до статутних капіталів. Тоді це виглядало грубо й викликало спротив. Сьогодні схема стала витонченішою — через благодійний фонд.
Формально закон не порушено. Благодійна організація з нульовим статутним капіталом може стати власником пам’ятки культурної спадщини загальнонаціонального значення. Фактично ж це означає повну відсутність гарантій — ані для Церкви, ані для суспільства, ані для майбутніх поколінь.
У цьому й полягає головний парадокс ПЦУ. Церква, яка декларує захист української духовної спадщини, користується високою суспільною довірою в умовах війни, одночасно погоджується на юридичні рішення, що ведуть до втрати власних святинь. І це неможливо пояснити ані економікою, ані «нестачею можливостей».
Церква мала всі законні інструменти: зберегти право власності, укласти охоронні договори, залучити меценатів без передачі титулу власності, забезпечити публічний контроль і прозору звітність. Цього не було зроблено. Не через відсутність механізмів — а через відсутність волі.
У час війни такі рішення перестають бути технічними. Вони стають ударом по довірі. Бо святині — це не актив і не інвестиційний проєкт. Це опори пам’яті, віри й безперервності та послідовності. Їх не можна «тимчасово передати» без наслідків.
Саме тому Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія в особі його очільниці Наталії Шевчук наполягає на публічних відповідях, на аудиті всіх правовстановлюючих документів щодо Ниркова і Червоногорода, на встановленні загальноцерковного мораторію на відчуження пам’яток культурної спадщини без прозорої синодальної процедури та відкритого звіту.
І на виробленні чіткої моделі співпраці з меценатами без передачі церковної власності третім особам.
Ця історія — не лише про один монастир. Вона про те, чи здатна Церква бути відповідальною інституцією, а не мовчазним учасником юридичних схем. Бо Церква, яка не захищає власні святині, рано чи пізно постає перед питанням: чи зможе вона захистити свою місію.
Святині не можна віддати без втрат. Кожне таке «погодження» залишає тріщину в довірі. А тріщини у фундаменті рано чи пізно руйнують дім.
Церква може бути сильною лише тоді, коли вона не мовчить, не відступає і не віддає те, що їй довірене — ні під тиском обставин, ні під прикриттям благодійності. Інакше втрати стануть системними, а каяття — запізнілим.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.