Формально ковідний ліміт 47 230 грн стосувався величезної кількості посадовців і держменеджерів. Але якщо подивитися на публічно відомі справи, стає очевидно: кримінальні провадження це радше виняток
У 2020 році, на тлі першої хвилі пандемії COVID-19, держава терміново шукала гроші. Одним із рішень стало жорстке обмеження зарплат у державному секторі: керівникам держпідприємств, топчиновникам і керівникам органів влади на період карантину встановили «стелю» у десять мінімальних зарплат — 47 230 грн на місяць. Формально під ці обмеження потрапили тисячі людей, але до кримінальних проваджень дійшли одиниці.
Одне з таких проваджень — справа керівництва державного порту «Південний» (колишній МТП «Южний»), яку розглядає Вищий антикорупційний суд. За версією слідства, під час дії ковідних обмежень топменеджмент порту придумав схему, яка дозволила обійти ліміт і зберегти собі «доковідні» зарплати.
У центрі цієї історії — колишній виконувач обов’язків директора підприємства Олександр Олійник, обвинувачений НАБУ і САП у заволодінні коштами в особливо великих розмірах.
Вироку в цій справі поки немає. Але від того, як ВАКС поставить акценти між правовою колізією, управлінським рішенням і «заволодінням майном», залежатиме не лише доля конкретних фігурантів, а й те, де в Україні пройде межа між трудовим спором і кримінальним злочином.
Як працювала ковідна «стеля» 47 230 грн
Навесні 2020 року парламент ухвалив закон № 553-IX, яким на період дії карантину для широкого кола працівників держсектору ввели обмеження зарплати на рівні десяти мінімальних. Уряд деталізував це постановами: під ліміт потрапили в тому числі керівники та члени виконавчих органів державних підприємств.
Ідея здавалася простою: якщо ми вимагаємо від суспільства затягнути паски, державні менеджери також мають тимчасово пожертвувати частиною доходів. Насправді все виявилося складніше.
По-перше, ковідні обмеження наклалися на вже існуючі спеціальні закони: про статус суддів, прокурорів, окремих категорій держслужбовців, а також на контракти топменеджерів держкомпаній, де зарплати й бонуси часто були прив’язані до фінансових результатів підприємства.
По-друге, закон про держбюджет і пов’язані з ним «карантинні» норми за своєю природою тимчасові. Але Конституція вимагає, щоб будь-яке обмеження прав — зокрема права на оплату праці — було пропорційним, передбачуваним і чітко окресленим у часі.
Уже в серпні 2020 року Конституційний Суд визнав неконституційним ковідне урізання зарплат для частини працівників бюджетної сфери та суддів. Суд прямо вказав: не можна через закон про держбюджет «одним рухом» обмежити доходи широким категоріям працівників, не ввівши надзвичайний чи воєнний стан і не дотримавшись принципу пропорційності.
Це рішення напряму не стосувалося керівників державних підприємств, але підважило сам підхід до універсальних зарплатних «стель». Зрештою уряд наприкінці жовтня 2020 року окремою постановою скасував ліміт для менеджменту держкомпаній.
Між двома цими точками — жорстким формальним лімітом і його політичним «відкочуванням» — і виникла сіра зона: хтось погодився на урізання, хтось мовчки отримував менше, хтось судився за повну зарплату, а хтось — шукав способи обійти обмеження. Саме в цю зону вписується й історія порту «Південний».
Версія обвинувачення: «схема» з депонуванням
За матеріалами слідства, у 2019–2020 роках Олександр Олійник обіймав посаду виконувача обов’язків директора державного порту. З квітня по серпень 2020 року, коли ковідні «стелі» вже діяли, порт, за даними НАБУ, продовжував нараховувати керівництву повну «доковідну» зарплату.
Оскільки виплатити все «живими» грошима було неможливо через законодавчий ліміт, на підприємстві, як стверджує слідство, запустили іншу схему:
- щомісяця нараховували повну суму за контрактом;
- фактично виплачували Олійнику не більше 47 230 грн;
- різницю між нарахованою та виплаченою сумою депонували — тобто відображали в обліку як «зарплату, що підлягає виплаті пізніше».
Далі, за версією обвинувачення, ця депонована частина не просто «висіла в обліку», а згодом була фактично перерахована на користь Олійника на підставі окремих платіжних доручень. Саме тут, на думку слідства, і відбувається ключовий стрибок від бухгалтерської операції до «заволодіння майном» у розумінні ч. 5 ст. 191 Кримінального кодексу.
Обвинувачення стверджує, що:
- Олійник як керівник був поінформований про дію ковідних обмежень;
- попри це він ініціював і схвалив підхід з повним нарахуванням та депонуванням;
- його підлеглі — зокрема головний бухгалтер — виконували ці рішення, оформляючи відповідні документи;
- у підсумку державне підприємство втратило понад 1,4 млн грн, які без законних підстав опинилися під контролем керівника.
Ці дії НАБУ і САП розцінюють як заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовим становищем в особливо великих розмірах.
Позиція захисту: правовий хаос, а не «крадіжка»
Офіційна позиція захисту в суді поки повністю не оприлюднена, але з ухвал ВАКС та поодиноких коментарів сторони захисту вимальовується інша картина.
У цій картині ковідні обмеження виглядають не як чітке правило, яке всі свідомо порушили, а як правовий хаос:
- закон про держбюджет і пов’язані з ним «стелі» конфліктують із трудовим законодавством та контрактами керівників;
- для різних категорій працівників діяли різні режими: суддям і прокурорам намагалися урізати зарплати, але потім це частково скасував Конституційний Суд;
- уряд сам коливався, кому і як застосовувати ліміт, а потім узагалі від нього відмовився.
На цьому тлі дії керівника порту можна трактувати як спробу забезпечити потенційну можливість отримати повну зарплату в майбутньому, якщо обмеження визнають незаконними. Логіка проста: зараз виплачуємо рівно стільки, скільки дозволяє закон, а решту «заморожуємо» до прояснення правової ситуації.
Ключовий аргумент захисту тут такий: якщо в основі — правова колізія і суперечливі норми, то це господарське й трудове питання, а не кримінальний злочин із корисливим умислом.
Інакше кажучи, максимум — це порушення бюджетної дисципліни, яке могло б бути предметом адміністративної чи цивільної відповідальності, але не підставою для обвинувачення у заволодінні майном.
191-та стаття КК: де межа між «нарахували» і «заволоділи»
Щоб ВАКС визнав Олійника винним за ч. 5 ст. 191 КК, суду доведеться переконатися у кількох речах:
1. Було чуже майно — кошти державного підприємства.
2. Олійник як службова особа використав саме службові повноваження, а не просто «підписав те, що йому дали».
3. Відбулося саме «заволодіння», а не просто незаконне нарахування чи помилка в застосуванні закону:
- гроші реально вийшли з розпорядження підприємства й опинилися під контролем конкретної особи;
- депонування і подальша виплата не були технічною операцією, а усвідомленою схемою.
4. Був прямий умисел і корисливий мотив: керівник розумів наявність обмежень, знав про офіційні роз’яснення, але все одно організував систему нарахування і виплат у свою користь.
І навпаки: якщо у суду залишаться розумні сумніви хоча б щодо одного з цих елементів — наприклад, щодо реального контролю над грошима чи наявності прямого умислу, — це може означати або виправдання, або перекваліфікацію на м’якшу статтю (зловживання владою без заволодіння, службова недбалість тощо).
Це робить справу «Південного» принципово важливою: ВАКС фактично має відповісти, де проходить межа між «неправильним застосуванням ковідного закону» і «кримінальним заволодінням коштами».
Чому одних за «ковідні» зарплати судять, а інших — ні
Формально ковідний ліміт 47 230 грн стосувався величезної кількості посадовців і держменеджерів. Але якщо подивитися на публічно відомі справи, стає очевидно: кримінальні провадження — це радше виняток, ніж правило.
У більшості випадків колізія навколо обмежень розв’язувалася інакше:
- частина людей просто мирилася з урізанням,
- частина — подавала позови до адмінсудів, вимагаючи доплатити «зрізану» частину зарплати;
- Конституційний Суд, розглядаючи окремі подання щодо бюджетних обмежень, ставав на бік працівників, ставлячи під сумнів законність таких «стель».
Натомість до кримінальної площини ситуація переходить тоді, коли правоохоронці бачать додаткові ознаки «схеми»:
- не просто перевищення ліміту, а активна організація обхідних конструкцій (депонування, фіктивні премії, додаткові угоди);
- рішення ухвалює вузьке коло людей, які самі й отримують вигоду;
- є документи, що ці люди були завчасно попереджені про обмеження і можливі наслідки, але свідомо पішли іншим шляхом.
Саме так обвинувачення описує історію з портом «Південний»: не як «помилку» в застосуванні ковідного ліміту, а як усвідомлену спробу обійти його через технічні операції з депонованою зарплатою.
Вибірковість як проблема довіри
З точки зору сухого права держава справді може обирати пріоритетні епізоди для кримінального переслідування: ресурси НАБУ, САП і ВАКС обмежені, розслідувати кожне порушення ковідного ліміту фізично неможливо.
Але з точки зору суспільної довіри це виглядає інакше. Коли:
- один керівник тихо домовляється про відновлення повної зарплати через суд,
- інший взагалі не стикається з реальним контролем,
- а третій раптом опиняється у ВАКС зі статтею про заволодіння в особливо великих розмірах
у багатьох виникає відчуття вибірковості.
Саме такий ефект створює справа порту «Південний». У ній правоохоронці фокусуються не лише на факті перевищення ковідного ліміту, а на конкретній конфігурації рішень: хто ініціював схему, як її закріплювали документами, як рухалися гроші, чому депонована частина зрештою була виплачена тощо.
Для юристів це може бути цікавою правовою дискусією. Для суспільства ж ризик інший: будь-які ковідні «правила гри», які спочатку запроваджують поспіхом, потім частково визнають неконституційними, а згодом вибірково використовують як підставу для кримінальних справ, погано працюють на довіру до правосуддя.
Ефективний кризовий менеджер чи зручний підсудний?
Якщо відійти від юридичних формулювань і подивитися на історію порту «Південний» крізь призму управлінського результату, ситуація виглядає парадоксально. Держава фактично намагається посадити людину, яку двічі сама ж ставила «гасити пожежу» в одному з ключових інфраструктурних активів.
Перший прихід Олександра Олійника в керівництво порту припав на період, коли підприємство мало серйозні фінансові та репутаційні проблеми: тривалі судові спори, претензії контролюючих органів, конфлікти навколо тарифів і умов роботи з великими приватними вантажовласниками. Порт опинявся в зоні ризику збитковості, а в публічних дискусіях усе частіше з’являлися слова «криза» і «концесія», які працівники сприймали як загрозу фактичної ліквідації державного стівідора.
За кілька років «Південний» знову опинився в категорії найпотужніших морських хабів країни: за дослідженнями галузевих аналітиків, порт стабільно входить до числа лідерів за вантажообігом і ефективністю використання пропускної спроможності, а його роль у загальній логістичній системі Чорного моря лише зросла.
Другий прихід Олійника на посаду директора стався вже після того, як його замінив інший керівник. Нове керівництво швидко опинилося в епіцентрі скандалів: народні депутати публічно звинувачували адміністрацію порту у рішеннях, що ведуть до мільйонних збитків і блокування перевалки руди в інтересах окремих приватних структур. Формально це позиція політиків і медіа, а не вирок суду, але сам факт повернення до старої команди виглядає красномовно: уряд був змушений знову призначити Олійника, щоб стабілізувати роботу підприємства.
Порт війни: працювати, коли все зупинилося
Після початку повномасштабного вторгнення Росії у лютому 2022 року всі великі чорноморські порти України фактично опинилися під блокадою. Частина портів була закрита наказами Міністерства інфраструктури, а Одеса, Чорноморськ та Південний місяцями стояли з заблокованими суднами в акваторії.
Для порту «Південний» це означало одночасно:
- блокування традиційних вантажних потоків (руда, метал, частина транзитних вантажів);
- постійні ризики російських ударів по інфраструктурі;
- гострий дефіцит персоналу через мобілізацію, виїзд частини людей та психологічне вигорання.
На цьому фоні завдання керівництва виглядало не як «планова оптимізація», а як елементарне виживання підприємства – і водночас виконання оборонних та гуманітарних завдань. Порт, задіяний у виведенні заблокованих цивільних суден і запуску тимчасових морських маршрутів, фактично став частиною воєнної логістики держави.
Одночасно довелося відповісти на новий виклик: традиційна «металургійна» модель роботи порту просіла через руйнування комбінатів і логістики руди, тому порт поступово переорієнтовувався на агроекспорт — зерно та продукти переробки, що стали критично важливими для валютних надходжень України та глобальної продовольчої безпеки.
Фінансові показники не схожі на історію про банкрутство: у відкритих звітах за останні роки «Південний» демонстрував мільярдні обсяги виручки, значні прибутки та суттєві податкові відрахування до державного й місцевих бюджетів. Це відбувається паралельно з тим, як окремі епізоди довоєнної ковідної політики щодо зарплат продовжують «жити» в кримінальному провадженні ВАКС.
Навіщо саджати людину, яка тримає критичний об’єкт?
На цьому тлі головне питання звучить не емоційно, а суто прагматично: чи є раціональним для держави намагатися посадити під час війни керівника, який забезпечує роботу стратегічного інфраструктурного вузла, – за епізод, пов’язаний із ковідними зарплатними експериментами 2020 року?
Аргументи прихильників жорсткої лінії прості й формально бездоганні:
- закон один для всіх;
- успішне управління підприємством не дає «індульгенції» за можливі зловживання;
- антикорупційні органи не можуть обирати, кого «жаліти», а кого – ні, бо це саме і буде вибірковим правосуддям.
Але є й інший вимір – стратегічний.
1. Ціна заміни керівництва в умовах війни.
Будь-яка зміна топменеджера в критичній інфраструктурі — це ризик просідання операцій, втрати контрактів, управлінських помилок, які можуть коштувати дорожче, ніж спірні ковідні «надбавки». Ринок вже бачив ситуації, коли після зміни директора порт стрімко скочувався в збитки й конфлікти, і державі доводилося поспіхом відкочувати кадрові рішення.
2. Сигнал іншим кризовим менеджерам.
Якщо держава демонструє, що успіх підприємства, податки до бюджету й реальна участь в обороні не мають жодного значення в оцінці менеджера – це сигнал усім, хто сьогодні витягує держкомпанії в екстремальних умовах: завтра будь-який управлінський маневр може бути інтерпретований як «схема», причому заднім числом.
3. Ризик підміни пріоритетів.
Коли країна третій рік живе в режимі повномасштабної війни, логіка «спочатку відновлюємо обороноздатність і економіку, а паралельно наводимо лад із законодавчими колізіями» виглядає природною. Натомість спроба вирішувати складні конституційні й трудові спори руками кримінального права саме щодо людей на передньому краї логістики може давати зворотний ефект.
Це не означає, що до топменеджерів критичної інфраструктури не може бути претензій. Але означає, що спірні ковідні норми, які самі по собі вже були визнані проблемними й частково неконституційними, — дуже слабкий фундамент для того, щоб руйнувати кадровий контур управління портом, який працює під обстрілами.
Що може стояти за такою вибірковістю
Питання вибірковості у справах на кшталт «Південного» неминуче виводить нас за межі одного провадження. Чому десятки тисяч людей формально підпадали під ковідні зарплатні «стелі», але до ВАКС доходять одиниці? Можна окреслити кілька можливих факторів – саме як гіпотези, а не готові відповіді.
1. Інерція антикорупційних проваджень.
Частину справ, пов’язаних із ковідними обмеженнями, відкривали «на піку» політичної чутливості теми у 2020–2021 роках. Слідство і суд живуть в іншому часовому вимірі, і через кілька років ці провадження дотягуються до розгляду по суті вже в зовсім іншому контексті — війни, нової економіки портів, інших ризиків. Скасувати їх «бо тепер це виглядає дивно» – означало б визнати помилковість колишніх рішень, на що система йде неохоче.
2. Конфлікт між економічною логікою та логікою контролю.
Для профільного міністерства, військових і місцевої громади успішний порт – це робочі місця, податки, валюта й оборонна логістика. Для контролюючих та правоохоронних органів порт – набір цифр в актах ревізії й кримінальних провадженнях. Там, де управлінське рішення в кризі виглядало «єдино можливим», у протоколі перевірки воно може постати як «порушення». Чим більший і успішніший актив, тим більше в ньому точок тертя.
3. Внутрішня боротьба за контроль над рентабельними активами.
Державні порти — це не тільки стратегічна інфраструктура, а й концентрований грошовий потік. У навколопортовому середовищі роками точиться боротьба між різними групами впливу: одні зацікавлені в збереженні сильних держстівідорів, інші – у поступовому витісненні їх приватними операторами. У таких конфліктах кримінальні провадження проти менеджменту часто стають важелем тиску, навіть якщо офіційно всі говорять лише про «боротьбу з корупцією».
4. Політичний запит на гучні справи.
Яскрава справа проти керівника великого порту, де фігурують десятки мільйонів і «ковідні» премії, набагато помітніша в інформаційному просторі, ніж нудні системні реформи управління держкомпаніями чи перегляд неконституційних норм бюджетного законодавства. Для окремих політичних акторів і інституцій вигідніше «завести показову справу», ніж роками перекроювати законодавство.
Що поставлено на карту у ВАКС
Справу керівництва порту «Південний» легко спростити до побутової формули: «нарахували собі забагато — нехай відповідають». Для частини аудиторії цього достатньо.
Однак для правової системи ставки значно вищі.
ВАКС у цій справі фактично має відповісти на кілька великих запитань:
1. Чи можна вважати заволодінням майном ситуацію, коли частину зарплати спочатку нараховують і депонують, а потім виплачують всупереч спірному обмеженню?
2. Чи має значення, що саме обмеження було запроваджене в сумнівний спосіб і згодом політично «відкочене», а частково й розкритиковане Конституційним Судом?
3. Як відрізнити добросовісну реакцію керівника на правовий хаос від свідомої схеми обійти закон?
Якщо суд повністю підтримає логіку обвинувачення, це буде сигналом: будь-які конструкції на кшталт «нарахуємо повну суму, а різницю потримаємо на депоненті, а там побачимо» — це зона високого кримінального ризику, навіть якщо йдеться про колізію норм.
Якщо ж ВАКС визнає, що в подібних кейсах більше правової невизначеності, ніж очевидного корисливого умислу, і не побачить усіх елементів «заволодіння», це може стати орієнтиром для майбутніх справ, де ковідні обмеження будуть фігурувати радше як фон, а не як головний доказ злочину.
Висновок: не лише про один порт
Справа «Південного» — це не лише про конкретний порт, його керівника і депоновану зарплату. Це тест на те, як українська система правосуддя поводиться з власними ж «надзвичайними» рішеннями, ухваленими під час кризи.
Коли держава в стресі вигадує нові обмеження, а потім заднім числом визнає їх частково неконституційними, завжди виникає спокуса використовувати ці ж обмеження вибірково — проти тих, кого зручно зробити «показовою» справою.
У країні, яка вже живе в умовах справжнього воєнного стану, відповідь на запитання, де закінчується помилка або експеримент і починається кримінальний злочин, важлива не лише для Олександра Олійника чи працівників порту «Південний».
Вона важлива для всіх, хто завтра ухвалюватиме непопулярні рішення під час чергової кризи — від керівників державних підприємств до посадовців, які підписують накази, що балансуватимуть на межі між «порятунком бюджету» і «порушенням закону».
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.