28 грудня 2025 року,
у Неділю після Різдва Христового, у храмі Різдва Христового на Подолі
Предстоятель Православної Церкви України Блаженніший Митрополит Епіфаній очолив
Божественну літургію. Серед співслужителів — архієпископ Тернопільський і
Бучацький Тихон (Петранюк Тарас Іванович).
Фото із сайту Помісної Церкви
Новина, здавалося б,
уже стала рутинною. Якби не одне «але». Бо щоразу, коли поруч із Предстоятелем
з’являються ієрархи, навколо яких роками циркулюють публічні скандали,
журналістські розслідування, питання щодо майна, впливів, способу життя чи
методів управління, Церква сама ставить себе у вкрай незручну позицію.
І тоді вже не вороги
Церкви питають — питає власна громада, адже ПЦУ народилася як Церква очищення —
від імперської залежності, від подвійної лояльності, від токсичних практик
минулого. Саме це було її моральною
перевагою. Та сьогодні дедалі частіше звучить інше запитання: чи не
відтворюється всередині ПЦУ та сама корпоративна культура мовчання, яку вона
колись так гостро критикувала? Бо замість публічних відповідей ми бачимо:
відсутність відкритих пояснень, відсутність внутрішніх розслідувань, про які
знає суспільство, і традиційну формулу: «не на часі», «не на користь Церкві»,
«вороги скористаються».
Як працює ідеальне
прикриття на прикладі ПЦУ? У звичайному житті репутацію захищають юристи. У
політиці — пресслужби. У бізнесі — аудитори. У Церкві достатньо одного: стати
поруч із тим, хто уособлює моральний авторитет. Бо після цього будь-яке
запитання розбивається об одну фразу: «Ви що, не бачите? Він же служить із
самим Предстоятелем». Це фраза-глушник. Вона не спростовує. Вона скасовує право
питати.
Я стояв у храмі й
думав не про молитву. Я думав про війну. Про те, як у цій країні більше немає
«нейтральних зон». Є або відповідальність — або прикриття. У вівтарі було
світло, чисто, урочисто. Камери знімали те, що наживо відбувалось: порядок,
єдність, стабільність - головна постать бездоганна.
І саме тому одна
деталь кинулась в очі. Поруч із Предстоятелем стояв ієрарх з кримінальним
шлейфом, чия репутація давно живе окремим життям — у запитаннях, які ніколи не
доходять до мікрофона. Не у вироках. Не в обвинувальних актах. А в затяжному
мовчанні. І тоді стало зрозуміло: це не богослужіння. Це публічний жест.
Уявімо найпростіше.
Якщо людина стоїть поруч із найвищою духовною владою країни, вона автоматично
отримує те, чого не дає жоден суд: моральну безстрокову амністію. Після цього
більше не потрібно відповідати. Потрібно лише з’являтися. Бо співслужіння — це
публічна ліцензія: «Ця людина — частина нашої норми». І кожне таке богослужіння
працює як тихий пресреліз без тексту.
У такі моменти ряса
перестає бути символом покаяння. Вона стає хірургічним інструментом управління
довірою. Вона не очищує. Вона екранує. Вона не знімає питань. Вона робить їх
«недоречними». І саме це — найстрашніше.
Війна — це
середовище, де не працює сакральна недоторканність. На фронті не питають: «З
ким ти стояв?» Там питають: «Що ти зробив?» І коли Церква в тилу починає діяти
за логікою мирного часу — з компромісами, домовленостями й мовчазними захистами
— вона ризикує опинитися по інший бік суспільної етики. Не як ворог. А як
інституція, що не встигла, що не розвивається, що замовчує в часи війни. Коли
мовчання глави Української Церкви стає політикою — тут уже не важливо, хто саме
стоїть поруч. Важливо, що система дозволяє стояти без пояснень. Бо мовчання —
це теж рішення. І під час війни воно читається однозначно. Не як мудрість. А як
страх відповідальності.
Православна Церква в
Україні сьогодні має унікальний шанс: бути духовним фронтом. Але фронт не
будується з недоторканних фігур. Він будується з довіри.
Я вийшов із храму з
відчуттям, що головна небезпека — не в гучних скандалах. Головна небезпека — в
тиші, яку прикривають святістю. Бо коли святість починає працювати як
прикриття, вона перестає бути святістю.
Що це означає для
молодого Предстоятеля? Проблема цієї політики не в окремих ієрархах. Проблема в
тому, що кожне таке співслужіння — це підпис під колективною відповідальністю.
І якщо сьогодні митрополит мовчить — архієреї мовчать, завтра мовчання почнуть
трактувати як спільну позицію Помісної Церкви. А позиція «страуса» має одну
властивість: вона не переживає кризи довіри.
Я стояв і чув, як
завивають сирени повітряної тривоги над Києвом і піймав себе на думці, що якщо
Церква хоче залишитися моральною опорою цієї країни, їй доведеться відповісти
на питання, які вона так довго відкладала. Бо ряса може захистити від холоду.
Але від правди христової — ніколи.