Поява екзарха
Вселенського Патріархату єпископа Михаїла Аніщенка у ролі поручителя в
резонансній справі колишнього віцепрем’єра Олексія Чернишова стала для
церковного та суспільного середовища подією, яка не може бути пояснена лише
«пастирською підтримкою». Цей жест став рубіконом, за яким почалися запитання —
гострі, незручні і цілком логічні.
Адже Чернишов — не
просто чиновник, який потрапив у корупційний скандал. Він — особа, яка, за
даними слідства, була пов’язана з фінансовими схемами в квартирі Андрія
Деркача, агента ФСБ, «церковного куратора» УПЦ МП і людини, котра десятиліттями
будувала російський вплив на українську церковну інфраструктуру.
У цій історії немає
випадкових людей. І поява екзарха серед трьох поручителів за Чернишова — не
виняток.
Деркач:
архітектор церковного впливу Росії
Ім’я Андрія Деркача в
церковній площині давно не потребує додаткових пояснень. Для українських
спецслужб, журналістів-розслідувачів і частини церковного середовища він —
ключова ланка російського проєкту впливу на УПЦ МП.
Його досьє включає: підозру
у державній зраді; прямі зв’язки з ФСБ; багаторічний вплив на церковні ієрархії
МП; викладання у Лаврській академії як «доцента з державно-церковних відносин»;
роль тіньового координатора політичних і фінансових рішень в УПЦ МП; «нагороду»
від Кремля — місце в російському «сенаті».
І саме в квартирі цього
суб’єкта, за даними розслідування, Чернишов приймав 1,2 млн доларів та 100 тис.
євро готівкою. І саме в цій справі поруч із підозрюваним раптом опинився…
екзарх Вселенського Патріархату.
Це співпадіння
виходить за межі здорового глузду — і про це публічно заявив капелан ПЦУ Сергій
Дмитрієв.
Пряма
мова капелана: коли мовчати неможливо
На
своїй сторінці у Facebook о. Сергій Дмитрієв написав: «Коли в справі фігурує
куратор РПЦвУ Деркач, і «раптом» поруч виринає його «християнський захисник»
єпископ Міхаіл Аніщенко, то я майже не сумніваюсь: справа смердить лаптями».
Окремо священик
підкреслює, що: єпископ Аніщенко не узгоджував своїх заяв із Вселенським
Патріархом; довгий час жив і працював у московській орбіті; його «милосердя»
виглядає не як духовний жест, а як виконання певних зобов’язань; у нинішній
конфігурації дій екзарха проглядається російська спецопераційна логіка.
Отець
Сергій ще додає: «Святий Миколай ніколи не захищав крадіїв і мародерів, які
наживаються на війні. А «екзарх», виправдовуючись гаслами милосердя, готовий був
би і Януковича взяти на поруки».
Це — не просто
емоція. Це — діагноз дій, небезпечних у воюючій країні.
Чи
був екзарх пов’язаний із інтересами РПЦ?
Головне запитання,
яке сьогодні прозвучало в церковному і громадському просторі: якщо Чернишов мав
інтереси, пов’язані з куратором РПЦвУ Деркачем, то чи не просував екзарх інтереси
Російської Церкви — свідомо чи несвідомо?
У цій історії
збігаються три складові: людина ФСБ у церковній вертикалі (Деркач); корупціонер,
підозрюваний у фінансових оборудках з ним (Чернишов); представник Вселенського
Патріархату (Аніщенко), який стає на їхній бік.
Питання, які постають
перед суспільством і церковною владою — не тільки моральні. Вони — системні,
стратегічні й стосуються безпеки.
Ризики
для Вселенського Патріархату та української церковної реальності
Ставропігія
Вселенського Патріархату в Україні довгі роки залишалася символом свободи
Українського Православ’я від впливу Москви. Тому нинішній скандал — це не
приватна історія одного єпископа.
Це: удар по довірі до
інституції; удар по репутації Вселенського Патріархату; удар по церковній
дипломатії, яка стоїть на стороні української свободи; і виклик для самої
Церкви — відповісти прозоро, чітко, відповідально.
Дія,
яка потребує відповіді
Епіцентр цієї історії
лежить не в судовій площині, а в площині церковної відповідальності та
моральної чистоти. Україна воює. Тисячі священиків ПЦУ щодня служать війську,
народу, пораненим, родинам загиблих. На цьому тлі порука за корупціонера з
російськими зв’язками — це не просто «необережний жест». Це — сигнал, який не
можна залишити без відповіді.
Питання,
які постають сьогодні:
Чи може представник
Вселенського Патріархату діяти в полі, де присутній російський вплив?
Чи не використовували
екзарха як «церковний інструмент» для прикриття корупційних схем?
І чи не стала ця
історія ще одним прикладом гібридної гри Москви, спрямованої на дискредитацію
українського православ’я?
Відповіді на ці
питання — не справа емоцій. Це — вимога часу, безпеки і духовної
відповідальності.