Огляд того, що стоїть за ідеєю створення екзархату і чому
це небезпечніше, ніж здається. Як стара структура під новим виглядом отруює
процес єднання православних України. Чому не варто довіряти «тимчасовим»
рішенням.
Коли в Україні йдеться про церковну єдність — завжди
сигналом тривоги стає не просто внутрішнє розділення, а поява проєктів, які на
перший погляд звучать як «мирне вирішення», але за своєю суттю мають зовсім
іншу мету. Один із таких — ідея створення «тимчасового Екзархату» під омофором
Константинопольський Патріархат для частини структур Російська Православна
Церква (РПЦ) в Україні. Цей проєкт поводиться як «троянський кінь» — приховано
несе мету збереження впливу Москви в українському православ’ї і створення
формальних перепон на шляху до справжньої єдності.
Передісторія
У жовтні 2018 року Синод Константинопольського
Патріархату ухвалив рішення про відновлення прямої юрисдикції над українською
митрополією та про подальший шлях до автокефалії для української церкви.
Зокрема, було заявлено про скасування листа 1686 року,
який передавав Київську митрополію до складу Московської патріархії, а також
про відновлення ставропігійної ставропігії Патріарха в Києві.
Реакція РПЦ була оперативною: 15 жовтня 2018 року вона
розірвала євхаристійне спілкування з Константинополем.
Для України це означало відкриття шляху до створення
незалежної української православної церкви — Православна Церква України (ПЦУ).
Проте процес єднання досі не завершений — і тут з’являються сторонні «гравці».
Що ховається за проєктом «тимчасового Екзархату»
Пропозиція створити під омофором Константинополя для
частини структур РПЦ в Україні «тимчасовий Екзархат» звучить як дипломатичний
компроміс: «не залишайтеся в Москві, але й не переходьте до ПЦУ».
Водночас ця пропозиція фактично:
— підтримує збереження самої структури РПЦ-юрисдикції в
Україні, лише змінює її назву чи формальну підпорядкованість;
— вносить у церковну ситуацію третю юрисдикцію — замість
двох (ПЦУ і УПЦ (МП)) стане три, що створює додатковий розділ і ускладнює
канонічне та адміністративне об’єднання;
— служить «страховкою» для тих, хто не хоче переходити до
ПЦУ, але й не хоче залишатись прямо під Москвою — отримуючи формальну «захистову»
юрисдикцію.
Чому зараз «активізували» цю тему? Тому що держава почала
процедури щодо позбавлення реєстрації структури Українська Православна Церква
(Московський Патріархат) (УПЦ (МП)) за законом про діяльність релігійних
організацій — а «тимчасовий Екзархат» виступає як спосіб втримати структуру,
залежну від Москви, поза дією цих процедур.
А якщо запит на такий «тимчасовий Екзархат» реально існує
— то чому при вже існуючій ставропігії Константинополя у Києві (в Андріївському
храмі) немає масового наповнення тих, хто би хотів «бути поза МП, але не в ПЦУ»?
Це риторичне питання, яке показує, що запит радше гіпотетичний, а не масовий.
Чому це загроза для ПЦУ та українського православ’я
Основою Томосу про автокефалію ПЦУ є чітке положення —
вся православна церква в межах незалежної України має бути визнаною
автокефальною. Цей обов’язок не опційний.
Поява паралельної до ПЦУ юрисдикції — на підставі «тимчасового
Екзархату», без згоди ПЦУ — порушує сам принцип автокефалії.
Це створює канонічну невизначеність: чи визнає ПЦУ та її
Предстоятель участь чи діяльність такої структури? Чи не буде це майданчиком
для повернення впливу Москви?
Це ще й інструмент політичного впливу: збереження «московської»
структури в Україні ускладнює об’єднавчі процеси громад і ієрархів з ПЦУ,
затягує розрив із Москвою.
Реакція ПЦУ та експертів
Епіфаній, Предстоятель ПЦУ, неодноразово закликав тих,
хто перебуває в УПЦ (МП), розпочати діалог з ПЦУ і добровільно перейти —
підкреслюючи, що двері відкриті. Часто спостерігається, що громади та священики,
а не керівництво УПЦ (МП), приймають таке рішення: понад 2 000 громад з 2019
року вже зробили цей крок.
Експерти зазначають, що законодавчі ініціативи в Україні
(закон про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних
організацій від 20 серпня 2024 року) — є додатковим стимулом до руху структур,
які мають підпорядкування метрополії за кордоном.
Водночас критики «тимчасового Екзархату» наголошують:
якщо структура не готова визнавати клір ПЦУ і не готова рухатись до єдності —
то це не «тимчасовість», а просто нова форма розділу.
Який ми робимо висновок…
Проєкт «тимчасового Екзархату» — це не шлях до єдності, а
маяк для збереження впливу чужої церковної юрисдикції у незалежній Україні. Він
створює не вирішення, а підсилює проблему.
У час, коли країна воює за свою незалежність, коли
питання церковної автономії має значення не тільки релігійне, а й державне —
Україна потребує справжньої єдності в православ’ї, а не нових форм впливу,
обхідних шляхів чи латентного підпорядкування.
Майбутнє православ’я в Україні має бути автокефальним,
канонічним, автономним — а не ареной для старої гри Москви через «нову форму».
І нехай кожен, хто сьогодні прагне правди і миру,
пам’ятає: істинна єдність не потребує «тимчасових» статусів.
В’ячеслав КОВТУН