Днями було оприлюднено духовний заповіт
Святійшого Патріарха Філарета — документ, який уже став моральним землетрусом
для українського православ’я. Текст «Духовного Заповіту» — не просто підсумок
життя, це сповідь і вирок одночасно.
Після десятиліть служіння Церкві, після десятиліть боротьби за визнання
Святійший залишив підписане власною рукою — не для політики, а для вічності.
І цей заповіт — не про смерть. Це про совість, гідність і
людську пам’ять.
Святійший Філарет — це не просто постать історії. Це людина, яка зробила
для української автокефалії більше, ніж будь-хто з нас може уявити. І сьогодні
він стоїть один — як Мойсей, який вивів народ, але не увійшов у землю
обітовану.
Але навіть у цій самотності є його сила. Бо Господь бачить серце, і
правда врешті завжди приходить не через гучні титули, а через тиху, внутрішню
праведність.
Святійший Патріарх Філарет не вважає себе почесним патріархом
Православної Церкви України. Бо як можна бути одночасно «почесним» і
зневаженим? Як можна приймати почесні титули від тих, хто припинив із тобою
співслужити, перестав дослухатися, навіть не привітав, від тих, кого ти сам
призначив на посади, благословив і навчав?
Почесний — це коли тебе шанують. А коли тебе ігнорують, відсторонились і
позбавили права голосу — це вже не честь, це вигнання під грифом
«вдячності».
Святійший Філарет не є символом минулого, а є живим носієм традиції, яку
нинішня купка в керівництві автокефальної УПЦ (ПЦУ) підло виштовхнула за двері,
щоб не заважав новим політичним формам.
Як людина, яка знає Святійшого Патріарха особисто, я не можу мовчати.
Його Святість виховав цілу плеяду архієреїв — талановитих, освічених,
прогресивних, але внутрішньо безпам’ятних і пасивних.
Вони не пізнали заборон і переслідувань, не ризикували свободою та
життям, як він.
І все ж саме вони першими відвернулися і зріклися. Не через віру, а
через користь. Не через доктрину, а через страх втратити кар’єру та
статус.
Святійший Патріарх Філарет колись сказав мені: «Найболючіше — бути
зрадженим своїми».
Його заповіт — це не виклик і не протест. Це акт духовної
оборони. Він не хоче, щоб біля його домовини стояли ті, хто зрікся його
живим. Бо стояти біля гробу людини, яку ти принизив за життя, це блюзнірство.
І Святійший не може допустити такої ганьби. Тому його воля — бути
відспіваним у Володимирському кафедральному соборі, це не формальність, а захист
від фальшивої шани, від політичного піару під лампадами в ризах при
об’єктивах камер українських та світових ЗМІ.
Це глибоко людське прохання: «Не торкайтеся моєї пам’яті, якщо не мали
гідності бути зі мною за життя».
Мені щиро шкода Святійшого Патріарха. Не тому, що він немічний, ні, цей
чоловік справді незламний, його дух сильніший, ніж будь-яка канонічна
постанова. Шкода, бо його залишили ті, кого він виховав, поставив і підняв.
Сьогодні, у свої 96, Святійший сам. Без почесної ради, без
архієрейського братства, без навіть формального привітання від тих, кого він
колись називав синами й щиро любив.
Це духовна Голгофа. І навіть Христос мав поруч Іоанна, коли підіймався
на хрест. Святійший же залишився без жодного апостола поруч. Бо те, що іменує
себе нинішніми архієреями УПЦ Київського Патріархату – об’єктивно називати
достойними ієрархами аж ніяк не можна.
Найбільший біль цього заповіту — мовчання ПЦУ. Мовчить
Блаженніший митрополит Епіфаній, мовчать архієреї, мовчить пресслужба. Жодного
слова співчуття, жодного людського жесту — навіть у день 30-ліття інтронізації
«їхнього Почесного Патріарха».
Де та мужність, що має бути в пастиря? Де та людська відвага підійти до
старця й сказати: «Ваша Святість, Ви були моїм вчителем. Простіть і
благословіть».
Це не приниження, це акт гідності. І коли цього немає, Церква втрачає не
лише моральний авторитет, вона втрачає обличчя.
У коментарях під публікацією заповіту з’явилося безліч образливих слів:
«він уже не розуміє, що робить», «ним керують», «це інтриги оточення». Такі
міркування – це чутки, а не факти.
Якщо хтось має юридично належні докази протилежного, вони мають бути
предметом правової оцінки, а не телеграм-постів. До того часу діє загальне
правило поваги до честі та гідності особи.
Я нещодавно бачила Святійшого. Так, він слабкий. Так, він утомлений. Але
його розум ясний, а серце чисте. Той, хто може так чітко й твердо формулювати
духовну волю, дуже добре усвідомлює, що робить.
І тому всі спроби поставити під сумнів його дієздатність — лише спроби
знецінити правду, яку важко прийняти.
Людина, яка може по пам’яті прочитати духовний текст із такою
точністю, повністю усвідомлює, що пише та підписує. Це вам не
проповідь читати з аркуша по 10 хвилин перед прихожанами у 46 років.
Зрадники завжди пояснюють свої вчинки тим, що вчитель «втратив розум».
Так було і з Христом, коли фарисеї казали: «Він біснуватий». Так тепер кажуть і
про Патріарха. Це старий прийом, щоб не дивитись у дзеркало.
Духовний заповіт Святійшого Патріарха Філарета — це не «тестамент
старця», а дзеркало для всіх нас. Бо сьогодні ми бачимо, що церковна політика
може стати страшнішою за державну, якщо в ній немає милосердя.
Святійший не шукає помсти. Він просто хоче, щоб після його смерті не
торжествувала фальш. Щоб правда залишилася правдою, навіть коли її намагаються
заглушити владним мовчанням.
Цей заповіт — не про кінець, а про нас. Про те, чи здатні ми на
вдячність. Про те, чи залишилось у Церкві місце для любові, якщо в ній більше
політики, ніж Євангелія.
Святійший Філарет залишив нам не документ, а суд історії,
який починається вже сьогодні.
Цей заповіт — не про смерть. Це про совість. Про те, щоб
жоден архієрей більше не насмілився будувати свою кар’єру на кістках учителя.
Про те, щоб у день, коли Господь покличе Святійшого Патріарха, двері храму
відкрилися лише для тих, хто мав мужність стояти поруч, коли він був живий.
Бо шана не приходить запізно. Вона або є, або її ніколи не було.
Наталія Шевчук, голова Громадського
об’єднання «Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія