Законопроєкт №14057: мовчання — не варіант

Мене складно здивувати законопроєктами. За останні роки ми всі бачили багато речей — і добрих, і абсурдних, і відверто небезпечних. Але законопроєкт №14057 справді змусив мене замислитися

Я — журналіст. І саме тому я мушу про це сказати.

Бо коли в парламенті з’являється законопроєкт, який загрожує свободі слова — це не просто "ще одна ініціатива". Це удар по мені. По моїх колегах. По всіх, хто щодня ризикує, ставить під сумнів, перевіряє факти, дивиться у вічі системі й говорить неприємні речі вголос.

Законопроєкт №14057 — один із таких ударів.

Його автори можуть скільки завгодно говорити про “оновлення Цивільного кодексу”, “захист гідності” чи “європейські норми”. Але суть — в іншому: у його нинішньому вигляді він відкриває двері до цензури, створює інструменти тиску та знецінює журналістику як професію.

Я ще пам’ятаю часи, коли журналіста можна було змусити мовчати тільки через залякування чи фізичну загрозу. Тепер це роблять інакше — законодавчо. Через розмиті формулювання про “особисті права”, через “попередню заборону публікацій”, через “автоматичне визнання недостовірності” інформації без вироку суду.

Це створює реальність, де суд може заборонити матеріал ще до того, як він побачить світ. Де будь-який згаданий у розслідуванні персонаж має “право на відповідь”, навіть якщо не названий прямо. Де журналісту можуть виставити претензії за суб’єктивну думку, навіть якщо вона базується на перевірених фактах.

Я не наївна. Я знаю, що багатьом не подобається, коли їх викривають. Особливо тим, хто має владу. Але якщо журналістика не буде гострою — вона стане декоративною. А decorative journalism — це не журналістика. Це — PR.

Я вдячна колегам, які першими забили на сполох. Я вдячна Інституту масової інформації, Bihus.info, медіаюристам. І я поважаю рішення направити законопроєкт на додаткову перевірку. Це перемога здорового глузду. Але битва — не виграна. Поки текст не змінено — загроза не знята.

Ми воюємо не тільки за територію. Ми воюємо за цінності. І свобода слова — одна з них. Її не можна “відкласти на потім”, “урізати тимчасово” або “підкоригувати для зручності”. Вона або є — або її немає.

Я — журналіст. І моя зброя — слово. Тому я говоритиму. Говоритиму, поки можу. Говоритиму, бо маю право. Говоритиму, бо мовчання — це саме те, на що розраховують ті, кому незручна правда.