Біблія
називає янголів службовими духами (До євреїв 1:14). Янголи безтілесні, втім,
деякими богословами допускається, що вони мають відмінне від людського духовне
тіло. Володіють розумом, почуттями та свободою волі, котрі перевершують
людські, але в той же час обмежені їхніми призначеннями. Янголи виконують різні
завдання: передусім прославляють Бога, а також Ісуса Христа, та сприяють
спасінню людей — приносять звістки як окремим особам, так і спільнотам,
пояснюють істину, підтримують у важкі часи, втручаються в перебіг подій для
здійснення Божої волі, допомагатимуть Христові під час суду. Вони здатні
творити великі знамення, руйнування, проте нездатні творити надприродні чудеса
(Псалми 71:18).
Янголи
не пізнають цілком Бога, а також не знають майбутнього, якщо його не відкрито
їм Богом. Їм притаманна здатність дуже швидко, або й миттєво, переміщуватися в
просторі, ігноруючи будь-які матеріальні перепони. Разом з тим вони мають
здатність впливати на матеріальний світ згідно свого завдання. В той же час
вони обмежені законами простору і не можуть одночасно перебувати в різних
місцях. Янголи безсмертні та не потребують розмноження, не мають потреби в їжі
чи будь-яких інших потреб, притаманних людському тілу.
Янголів
було створено Богом, як вважається більшістю богословів, до створення світу.
Деякі богослови й конфесії вважають, що янголи здатні схрещуватися з людьми,
породжуючи велетнів (Буття 6:2-4). З іншого погляду, у цьому випадку під синами
Божими малися на увазі нащадки Сифа, а дочками людськими — нащадки Каїна. Число
янголів дуже велике, місцями зазначається, що людина навіть не здатна виразити його.
Попри
поширені марновірства, богослів’я заперечує, що душі померлих людей стають
янголами. В Біблії згадуються 144 тис. обраних, що воскреснуть для життя в
небі, проте їхнє призначення описується відмінним від янгольського.
Ті
янголи, що відкинули своє призначення, звуться палими янголами, демонами чи
бісами. Палим янголам приписується обман людей з метою завадити їхньому
спасінню. Біси спонукають до гріховних вчинків, спотворення Святого Писання,
видають себе за чистих янголів, богів чи Бога. Також біси здатні вселятися в
предмети, істот, у тому числі людей, щоб придушити людську свободу.
Дамянова
Ольга, художниця, викладач живопису
Сонячний промінчик
зазирнув у вікно, вітаючи з початком нового дня, а мені страшенно не хотілося
відкривати очі. Він сидів на самому краю ліжка і з легким сумом дивився на
ікони домашнього вівтаря.
– Ти вже не спиш? –
не дивлячись на мене, запитав він, а його сліпуче-білі крила обурено
здригнулися.
– Я з тобою не
розмовляю, – розважаючись, промовив я.
– Дивно, – повів
маленькими плечима Янгол, – говориш, але не розмовляєш. – Мій маленький
співрозмовник був рішуче налаштований на діалог.
Я вже збирався
підвестися і встати з ліжка, коли мій несподіваний гість запитав у мене:
– Що ти хочеш про неї
написати?
– Про кого – про неї?
– нерозважливо перепитав я.
– Про художницю,
котра малює нас, янголів, – відповів він і на його обличчі з’явилася лукава
посмішка, і весь він став нагадувати маленьке безстрашне кошеня, що добралося
до сметани.
– Це не просте
запитання, друже. Ви (янголи) взагалі досить не проста тема, – йдучи на кухню
за ранковою кавою говорив я.
– Чому не просте? –
мій друг вже сидів поруч на кухонному столі й хитав маленькими ніжками.
– Ну, сам подумай,
диво ти непосидюче, як мені дорослому сивому чоловіку писати на широкий загал
про янголів, котрих майже ніхто не бачить? – трохи обурено відповів я,
доливаючи молоко у горнятко з кавою.
– Значить, про нашу
дружбу ніхто не дізнається? – похнюпившись, запитав малюк.
Мені враз стало вкрай
соромно. Оченята, наповнені сльозами і похмуро звішені крильця краяли мені
серце.
– Ти віриш в мене? –
несміливо і тихо запитав він.
– Так! – впевнено
відповів я, обіймаючи маля.
– Ти точно-точно
віриш в наше існування? – перепитало в мене Янголя, уважно дивлячись в очі.
– Вірую! – не
вагаючись ані на мить, сказав я.
Малюк трохи помовчав,
а потім посміхнувся мені знайомою від самого дитинства посмішкою. Мій незваний,
але такий бажаний гість ще раз уважно подивився на мене і повчальним тоном
промовив:
– Коли ти перестав про
мене згадувати, тобі було погано. Ти не пускав мене у свій світ, повільно
задихаючись від порожнечі й самотності! Ти був не тим, кого я знаю! Ти ставав
іншим – чужим і незнайомим.
Мені важко було
сперечатися з ним, адже він говорив правду. Мій Янгол обурено помахував
крильцями в такт своїм словам.
Пауза, що виникла
після цих слів ставала все боліснішою.
– Слухай, а чому ти
не старішаєш? – запитав, намагаючись зняти напругу.
– Ти також не
старішаєш, в душі так і залишаючись дитиною! – з тією ж хитрою, «котячою»
посмішкою повідомив мені мій друг.
– Але це так боляче!
– не зміг стримати окрик.
– Рано чи пізно ти
станеш сильнішим за цей біль і він більше не матиме влади над тобою… – в
дитячих оченятах світилося вікова мудрість.
– Ось ще один чудовий
день, котрий розпочався з твоїх повчань, – розсміявся я.
– Я дуже хочу, щоб ти
був щасливий! – промовив Янгол, міцно обіймаючи мене.
В душі кислотою
розлився біль. Серце вискакувало з грудей від таких простих, але глибоких слів
і всього того, що стояло за цими словами. Душа рвалася на волю. Вона просилася
на полинну волю степової, кочової землі. Душа чула вітер. Плакала дощами над
окопами в епіцентрі шестирічного болю. Я летів соколом, плив рибою і дихав
рідною землею, напував душу рідними українськими обличчями. Перед очима
проносилися міста, села, дороги, вулиці, стежки.
– Як на очах у всіх
зізнатися, що ти існуєш? – запитав у нього розважливо.
– Ну, так ми ж з
тобою друзі? – насмішливо мовив малюк.
– Так! – не зважаючи
на насмішку, відповів я, – я тебе не зраджу! Скільки я себе пам’ятаю, ти в мене
є. Ти турбуєшся про мене щиро та вірно.
Він з дитячою
безпосередністю розвів руками, чудово знаючи, що я його ніколи не зраджу. Наша
дружба, що триває піввіку для мене понад усе.
– Цікаво, що
подумають мої діти? – зовні я все ще вагався, але в душі вже погодився з
маленьким шибеником.
– Ти виховав їх з янголом
в душі, – спокійно відповів мені юний і вічний Вчитель.
– Тоді останнє
запитання до тебе: а до чого тут викладачка живопису і художниця? – спробував
вколоти його.
– Вона малює нас і
розмовляє з нами так само як і ти, – відповів він голосом мудрого старця, що
так дисонував з дитячою зовнішністю.
– Слухай, це дійсно
буде незвично. Можливо хтось здивується, а дехто навіть почне оминати мене. Але
я вірю у ваше існування. Вірю в диво. В добро. В щастя. І це та частина мене,
від якої я не можу відмовитися на втіху публіці.
– Ти віриш в Божу
Любов, – просто та відкрито посміхнувся він.
– Вірую, – відповів
раніше, ніж сам усвідомив.
– Іди помолися і
напиши про свого друга. Напиши про те, що у кожної людини є свій янгол, а
інколи навіть декілька. І чим більше в людській душі любові, тим більше ми
можемо йому допомогти.
Малюк навіть
розхвилювався від своєї тиради, настільки щирими і важливими були його слова.
– Добре. Я напишу про
те, що знаю, – пообіцяв я і пішов молитися.
Оля малює Янголів.
Малює тому, що знає і розуміє їх. І, мабуть, я не єдиний, хто розмовляє з ними,
посміхається і навіть сміється. Янголи люблять добрих і богомільних. Янголи
оберігають та піклуються. Вони роблять твій світ добрішим та захищенішим.
І коли я засну, він
сяде на моє підвіконня і довго буде дивитися на зірки, спокійний від того, що
друг не забув про його існування. І тієї ж ночі мені насниться сон, в якому ми
з маленьким другом ідемо босоніж берегом моря, а він мені розповідає про те, що
там, на небі маленький Михайлик, мій третій син, бавиться зі своїм
Янголом-Охоронцем і чекає-недочекається, щоб з’явитися на цей світ.
Авторська
програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Дамянова Ольга,
художниця, викладач живопису