У центрі столиці
під час війни — марш рівності. Чому влада дозволяє одні публічні акції й
забороняє інші? Де межа між толерантністю, безпекою і самоповагою нації? Парад
у Києві, коли на фронті тривають бої, викликав хвилю критики. Чи має держава
моральне право визначати, які акції «безпечні», а які — ні. Проведення
ЛГБТ-маршу в умовах війни викликало резонанс у суспільстві.
Цими днями в Києві черговий марш рівності, який
супроводжувався як підтримкою, так і протестами, знову поставив перед
суспільством низку складних і незручних питань. Питань не стільки про
сексуальні орієнтації чи релігійні переконання, скільки про критерії, за якими у
воюючій країні ухвалюються рішення щодо масових заходів. Яке майбутнє ми
вибудовуємо — і чи справді ми є господарями у власному домі?
Подвійні стандарти і нові виклики
На тлі заборон або ж обмежень щодо релігійних процесій,
зокрема пов’язаних із конфесіями, які мають московське коріння, проведення
гей-парадів викликає здивування. Якщо безпека, воєнний стан і уникнення масових
скупчень — це стратегічна норма, то чому одні форми публічного виявлення
переконань допускаються, а інші — жорстко обмежуються?
У суспільстві, що переживає війну, болить кожна
несправедливість. Тому реакція частини громадян — не завжди про гомофобію, як
це подають зовні, а радше про відчуття втрати впливу на внутрішню політику в
умовах зовнішнього тиску. Війна загострює усі розломи. І це природно.
Майбутнє України: між Європою і власною
ідентичністю
Україна прагне до ЄС — це факт. Але чи означає це повну
імплементацію цінностей, які не є для нас органічними? Чи можливо залишатися
відкритим і толерантним суспільством, не втрачаючи при цьому свою традиційну
культурну основу, духовність і баланс? Це складне питання, яке потребує не
радикальних гасел, а чесної розмови.
На жаль, і влада, і частина ліберального середовища часто
відкидають цю розмову як «темну» чи «ретроградну», забуваючи, що демократія —
це не про приглушення незгодних, а про пошук спільного знаменника.
Світ під веселковим прапором: чи це лише
про права людини?
Підтримка ЛГБТ-руху на міжнародному рівні часто стає
інструментом впливу — з політичним, економічним, ідеологічним підтекстом. В
Україні це питання поступово набуває контексту зовнішнього управління:
«гуманітарні умови», «цінності ЄС», «гендерна відповідність» тощо.
Та чи не втрачаємо ми в цій грі власну суб’єктність? І чи
можемо відстояти право жити у державі, де рівні права — це не обов’язкове
публічне вуличне дійство, а спокійна суспільна домовленість?
Розбіжності не означають ворожнечу
Публічна дискусія навколо ЛГБТ-подій не має
перетворюватися на полювання на відьом. Але вона не повинна і автоматично
таврувати тих, хто ставить питання. Бо в демократичному суспільстві є місце і
для переконаних лібералів, і для консерваторів, і для тих, хто ще шукає баланс
між Європою і традиційною ідентичністю.
Війна — це не лише фронт, а й цінності, які ми будемо
відстоювати після перемоги. І якщо ми хочемо бути справді суверенною державою,
нам слід самим визначити, які акценти ставити у гуманітарній політиці, а не
чекати, поки це зроблять за нас.
Час відвертого діалогу
Україна потребує публічного, чесного і неконфліктного
діалогу про майбутнє: не між «за» і «проти» гей-парадів, а між цивілізаційною
гідністю та державним суверенітетом. Ми можемо залишатися відкритими до світу —
не втрачаючи себе.
Бо перемога на фронті без перемоги у свідомості — лише
половина свободи.