Нещодавно президент росії знову озвучив ідею, що в Україні немає легітимної влади, і запропонував ввести зовнішнє управління. У відповідь Вашингтон нагадав: лише народ України вирішує, хто тримає її кермо. Як адвокат, яка не раз розплутувала клубки правових парадоксів, я не можу пройти повз цю тему. Бо це не просто слова — це виклик, який потребує осмислення, аналізу і відповіді.
Коли путін говорить про "нелегітимність" української влади, його голос звучить як відлуння старої платівки, що заїла на одному й тому ж мотиві. Він стверджує, що повноваження президента і Верховної Ради закінчилися, а вибори не відбулися. Але давайте розберемося. Конституція України, цей непорушний стовп права, у статті 108 чітко каже: президент виконує свої повноваження до вступу на пост новообраного глави держави. А стаття 83 Основного Закону додає, що Верховна Рада працює, доки не буде сформовано новий склад. Війна, що триває, за Законом України "Про правовий режим воєнного стану", забороняє вибори. Це не примха, а логіка виживання: коли ворог стоїть на порозі, ти не переобираєш капітана корабля посеред шторму.
москва ж кидає ці звинувачення, ніби камені у скляний будинок, забуваючи, що її власні аргументи розбиваються об міжнародне право. Жодна країна чи організація — від ООН до Європейського Союзу — не ставить під сумнів легітимність українських інститутів. Чому? Бо легітимність — це не лише вибори, а й воля народу, яка в Україні кричить через кожне місто, кожен окоп. І коли путін питає, "з ким підписувати мир?", я чую в цьому не стільки сумнів, скільки страх перед силою, яку він не може контролювати.
Зовнішнє управління: привид минулого чи нова загроза?
Пропозиція ввести в Україні "тимчасове зовнішнє управління" звучить як сюжет із антиутопії. путін посилається на прецеденти — Східний Тимор, Папуа-Нова Гвінея, Югославія. Але чи схожа Україна на ці країни? Там були громадянські війни або колоніальне гнітіння, а тут — агресія сусіда, який не визнає нашого права на власний голос. Уявіть: ви живете у своєму домі, а хтось із вулиці вирішує, що ви погано прибираєте, і тому він призначить вам "тимчасового господаря". Абсурд? Так. Але саме це пропонується.
Миротворчі місії ООН, на які посилається Кремль, завжди базувалися на згоді сторін і нейтралітеті. Чи може росія, яка окупувала Крим і частину Донбасу, претендувати на роль "нейтрального миротворця"? Питання риторичне.
Міжнародне право, зокрема Статут ООН, забороняє втручання у внутрішні справи суверенних держав. І коли Генеральна Асамблея раз за разом засуджує російську агресію, це не просто резолюції — це голос світу, який бачить, хто тут жертва, а хто — кат.
Вашингтон: союзник чи дзеркало Кремля?
Відповідь США на слова путіна була лаконічною: "Управління в Україні визначає її народ". Але за цією фразою ховається більше запитань, ніж відповідей. Адміністрація Трампа не раз повторювала кремлівські тези про "нелегітимність" Президента Володимира Зеленського, називаючи його диктатором. І хоча офіційний коментар звучить як підтримка, тінь сумніву лишається. Чи готовий Вашингтон стати твердим плечем для України, чи лише гратиме в дипломатичну гру, де принципи поступаються інтересам?
путін, здається, відчуває цю хиткість. Його впевненість на зустрічі з подводниками в Мурманську — це не просто бравада. Він вірить, що може домовитися з Трампом, як домовлявся колись із іншими. Але Україна — не шахова дошка, де можна розставити чужі фігури. Наш народ уже довів, що вміє ламати чужі сценарії.
Шлях до миру: чиї правила гри?
путін говорить про мир, але його мир — це кайдани. Він хоче "легітимного уряду", який визнає світ, але за його умовами. Такий уряд, під зовнішнім управлінням, буде маріонеткою, а не голосом народу. Як адвокат я знаю: будь-яка угода, підписана під примусом, не має сили. Міжнародне право це підтверджує — від Венської конвенції про право договорів до принципів суверенної рівності.
Що ж робити Україні? По-перше, тримати правову оборону. Наші закони — це наш щит, і ми маємо використовувати їх на повну. По-друге, апелювати до світу. Кожна резолюція ООН, кожен голос союзників — це цеглина в мурі нашої незалежності. І по-третє, не мовчати. Народ, який бореться, не потребує "тимчасових господарів" — він сам собі господар.
Іноді я думаю: що таке легітимність? Це не лише печатки на документах чи підписи в бюлетенях. Це щось глибше — нитка, що з’єднує народ із його правом бути собою. Путін хоче розірвати цю нитку, але він не розуміє: вона міцніша за сталь, бо сплетена з волі, болю і надії. І поки ми тримаємо її в руках, жодне "зовнішнє управління" не змусить нас стати тінню самих себе.
Весна за склом нагадує: навіть після найлютішої зими приходить відродження. Україна не здасться. Бо її легітимність — це не подарунок від когось. Це наш вибір. І ми його захищатимемо — у судах, на фронті, у кожному слові.