За вікном йшов тихий березневий сніг, душа
рвалася на звук церковного набату. У такі хвилини мені не вистачає молитви до
Господа. Коли глибоко всередині дуже болить, а неймовірна незгода з тим, що
відбувається, змушує шукати покаяння. Це обов’язковий щоденний ритуал. Сповідь
не дає іншого формату відносин, крім як розмову з Богом.
Андрій Дубовик «Сенсей», офіцер спецпідрозділу «Альфа»,
полковник запасу
Несподівано
відчув необхідність зателефонувати матері загиблого на війні. Ми готуємо
передачу. Треба знайти слова, якими зможу пояснити те, що відчуваю, коли
стикаюся з таким нестерпним болем.
У
трубці чулися сльози. Розумієш, Жовто-Синій, у неї не залишилося нікого, крім
нас! Вона – мати НАЦІЇ. Вона віддала найсвятіше і найчистіше нам. Без
жебрацьких субсидій і банківських відсотків – трагедія…
Мені
не хотілося втрачати час. Я боявся втратити силу Сповіді...
Андрій
ішов зі зйомок тихим і пониклим. Мені здалося, що він згадав все, що було на
МАЙДАНІ... Я бачив перед собою сильного і сталевого офіцера, готового віддати
життя за свою Націю. Мединський, Дубовик, Кривицький, Мельник – віра, чесність,
самопожертва.
Моя
душа розірвалася на тисячі маленьких сердець і впала на каміння Інститутської,
крапельками води протекла в ущелини між камінням, і потягнулася вгору... Це
повинна бути квітка – сильна, незалежна, гідна з міцним генетичним корінням.
Смілива і жертовна. Бо у нас є та сама ніжність, яка дуже любить всім своїм
УКРАЇНСЬКИМ серцем! Є. Її неможливо знищити. І її категорично не можна
втратити.
Найважчою
для мене темою Сповіді був ЛІСНИК. Ми з Андрієм в 2015-му. Катастрофа тиші.
Мертва зона. Бруд. Прослуховування. Запах крові…
А
й дійсно, як сказав Андрій – гріх і сильний біль за тих, хто загинув на
МАЙДАНІ. Ми довірили майбутнє зрадникам. Ми опинилися в полоні ілюзій. У пориві
Віри, не помітивши того, що сука-москва знову підклала нам у хлів НЕ
породистих, не етнічних і вже зовсім не українських немовлят.
Волі
б нам... степової, із запахом полину і вогнища. Любові б нам, Господи, дикої –
з серпанком туману над Дніпром. А ось крові більше не можна. Досить! У нашій
історії пролитої крові було більше, ніж у будь-якої іншої нації. Тільки тому ми
– ВЕЛИКІ! Вірую в нас, Всевишній! Врятуй і збережи!
Сніг
продовжував падати на дахи будинків мого улюбленого міста. Я сказав про те, що
наболіло. І згадав чітко і контрастно про те, як мій співрозмовник і друг пішов
зі словами, що зірвалися з його вуст: «Я не пробачу їм ні Олега Мужчиля (Лісника),
ні Кузю (Андрія Павловича Кузьменка)».
Олег Володарський: «Сповідь IV. Випуск пам’яті Олега Володимировича
Мужчиля-«Лісника»