Де переселенцю шукати рідну цеглу?

Розумію всіх сьогоднішніх переселенців, які опинилися без жодної уваги

Як і багато українців, я не тільки радію перемогами нашого боксера Усика, але ще й відчуваю гордість за свого земляка-кримчанина. Але коли хтось починає його лаяти за те, що вірить не в того Бога, і тренував не тих, кого треба, хочеться запитати: може хтось із критиків зробив більше для нашої країни?

Років двадцять тому у літаку рейсу Київ-Сімферополь я опинився за спиною Олександра. Ще тоді здивувався ширині його плечей. Перекинулися парою слів. Він навряд чи пам'ятає, тому що ми обидва тоді були провінціалами, і кожен тільки-но починав свій нелегкий шлях.

Я радий сьогодні його перемогам. Радий за ту гордість, яку він приносить нашій країні. Але завжди поряд іде питання: ось ці критики, чого вони домагаються? І як наша країна взагалі адаптує до себе громадян із нині окупованих територій? Чи вони потрібні країні? Чи тільки чинуші роблять гарну картинку?

На жаль, я знаю багато випадків, коли громадяни з окупованих територій в Україні особливо нікому не потрібні. Тому й їдуть деякі з них у свої зруйновані міста, в яких господарює агресор, бо там хоча б рідна цегла від його будинку. Якої їм в материнській країні ніхто не лише не дав, а й навіть не подумав про це.

У своїй Ялті ми завжди знали, що якщо хтось поїхав до Києва, то жити назад уже не повернеться. Нехай навіть мав там квартиру. А сьогодні у всіх, хто не встиг його продати, це житло конфіскували. Я теж втратив будиночок у районі Набережної. Продали за фіктивною довіреністю. А скільки українських громадян втратили в такий спосіб свою власність!

Але мало того, коли я намагався отримати житло у Києві, то дали квартиру, терміново перевівши її у статус службової. А потім відібрали найнахабнішим незаконним способом. І це у Києві. Відібрали саме ті люди, хто лає сьогодні Усика. Гаразд, я сам заробив на житло.

Але чому я про це згадав? Так само як нашого великого спортсмена Усика, мене іноді докоряють, що я, негідник, ХОТІВ отримати житло від держави. Про те що я офіцер запасу, який при звільненні після 23 років служби мав це право, з'ясовувати ніхто не захотів. Просто забрали, мабуть, для своїх шоферів-охоронців чи улюблених повій. Хоча це також люди. Ну, хоч би поговорили. Я може зрозумів, що їм потрібніше. Ні, треба було відібрати незаконно, вкрасти особисті речі. І це з відома високого начальства!

Тому я чудово розумію всіх сьогоднішніх переселенців, які опинилися без жодної уваги. Та ще під час цієї підлої війни. А для того, щоб не в'якали, їм ще й ліплять на лоб непривабливі ярлики.

Співгромадяни Українці! Не ображайте нашого громадянина Усика! Не кривдить нікого з переселенців. Вони всі наші, а чи не чужі. І з ними, хоч іноді, треба розмовляти.