За час вторгнення росія вже знищила в Україні щонайменше 210 тисяч будинків і 900 шкіл, лікарень та церков, підрахували The New York Times. Наймасштабніші руйнування — поблизу лінії фронту. Серед міст найбільше постраждав Маріуполь, де окупанти знищили кожний другий багатоповерховий будинок. Також значно або повністю постраждали від військової агресії рф Харків, Марʼїнка, Рубіжне, Бахмут, Ірпінь, Запоріжжя, Оріхів, Херсон, Нова Каховка, Олешки, порти Рені та Ізмаїл. Про містечка й села годі й казати. І кожен новий день війни несе нові й нові руйнування. Тільки їхній демонтаж і перевезення коштуватимуть нам мільярди доларів.
Скільки зараз в Україні будівельного сміття, спричиненого війною, достеменно невідомо. Але тільки за підрахунками місцевої влади Маріуполя після нищення міста рф там мало утворитися близько 10 млн тонн відходів. Тобто масштаби проблеми для України космічні. І її потрібно вирішувати, адже просто складати це все на звалищах — це не розвʼязання проблеми, а створення нових. Які нестимуть шкоду довкіллю, а отже і всім нам протягом багатьох років.
В рамках сучасних технологій і трендів, як то циркулярна економіка, коли абсолютна більшість відходів має знову йти на перероблення, залишки руйнувань можна перетворювати на будівельний матеріал. І не тільки можна, але й потрібно. Причому шлях до цього не має бути довгим. Адже чим більше залишки будівель знаходяться без перероблення, тим більше ймовірність, що вони перетворяться на звичайне сміття. І навіть важко уявити, скільки нових звалищ для нього потрібно буде побудувати, і яку шкоду природі вони завдадуть.
Зараз в Україні роботи з перероблення відходів руйнувань ведуться в дуже обмеженому вигляді. Їх скоріше можна назвати експериментами, аніж чимось більшим. Хоча масштаб відходів вимагає від держави зовсім інших дій — масштабних і системних. З будівельних відходів цілком можуть постати нові будівлі, якщо правильно і вчасно розпорядитися сировиною.
Що потрібно від держави? Краща регламентація таких робіт, адже до повномасштабної війни Україна, а відповідно і її законодавство, з такими викликами не зустрічалися і готовими до них не були. Той факт, що ми й досі достеменно не знаємо навіть масштабів проблеми, каже про великі прогалини у калькуляції. Тільки створивши універсальні й не надто важкі формули підрахунків відходів та надавши їх громадам, ми зможемо зрозуміти, яких зусиль нам потрібно буде докласти. Тобто спланувати логістику й відповідні потужності, що будуть необхідні для перероблення відходів.
Також треба вдосконалювати роботи зі збору, сортування, зберігання та власне перероблення будівельного сміття. Правильно оцінювати й нівелювати його ризики для довкілля й людей. І починати потрібно, знову ж, з нормативної бази. Як виокремлювати, на що потрібно переробляти кожну конкретну сировину, як безпечно з нею працювати. Адже залишки руйнувань можуть нести в собі велику кількість небезпечних речовин — від азбесту до ртуті. А змішання відходів, коли все кидається в один “котел” призводить до втрати якості сировини, а отже і до поганої якості продукта, що буде з неї зроблений.
Ммаємо активніше залучати технології й кошти Заходу — без цього в нас точно нічого не вийде. Та враховуючи, що програма перероблення будсміття має стати частиною “зеленого відновлення” України, всі шанси отримати значну підтримку в нас є. Не слід також забувати, що одна зі складових Угоди про Асоціацію з ЄС — це й Директива про відходи. Вона обов'язкова для виконання, і згідно з нею Україна має переробляти 70% будівельних відходів до 2030 року. Нам потрібно форсувати її виконання і шукати підтримки в її реалізації країнами-партнерами — коштами, технікою, технологіями, спеціалістами тощо. Відходи від руйнувань — це величезна проблема для нашої країни, але й певні можливості. І втрачати їх, залишаючи будсміття тільки проблемою, ми не маємо.