На третій рік великої війни й 11-й війни довгої в Україні нараховується близько 5 млн ВПО. Для абсолютної більшості з них питання житла по всім опитуванням стоїть на першому місці. Однак парламентська комісія з питань захисту ВПО досі, попри два роки війни, фактично не знає, скільки, якого та в якому стані житла є державі, яке можливо надати ВПО. Та чи є питання інвентаризації пріоритетним?
Складання списку житлових приміщень, які можуть бути надані ВПО – завдання потрібне, але, на мою думку, не пріоритетне. Навіть якщо інвентаризація буде проведена, всі списки будуть складені, і умовний санаторій буде відремонтований і переданий в користування певній громаді – відразу виникає питання. А чи поїдуть вони туди, в якесь інше місто чи селище, якщо вони встигли вже закріпитися в іншому місці, знайти роботу? Знову все кидати? Для декого це може бути вже втретє, і далеко не всі на це згодні, навіть якщо їм за це пообіцяють вирішення житлового питання.
Тому я не згоден із таким підходом. Першочергово нам потрібна соціологія, а не інвентаризація. Необхідно спочатку розібратися, скільки ВПО згодні жити і залишатися в регіонах, громадах, де їх прихистили, і на яких умовах. Чи є для них питання житла настільки пріоритетним, що заради його вирішення вони згодні будуть здійснити ще одну релокацію, і якщо так, то чи важливо їм куди?
Під широким поняттям “ВПО” знаходяться дуже різні страти людей. Є переселенці, які хочуть повернутися на місце постійного проживання після закінчення війни – їм потрібен один тип житла. Вірогідно, короткостроковий. А тим, кому повертатися вже немає куди, або відсутнє бажання їхати на понівечені війною землі – інший. І скоріше за все їм буде потрібне довгострокове або постійне житло. А такої інформації в нас немає. Відповідних соціологічних досліджень ніхто не проводив, окрім пари громад, в тому числі Маріупольської, а також Кіровоградської облдержадміністрації.
Нам необхідно систематизувати та масштабувати вже наявний досвід. Завдяки таким опитуванням ми могли б чітко зрозуміти, скільки людей хочуть залишиться, скільки їм потрібно житла, скільки сімей планують повертатися після закінчення війни додому тощо. І вже виходячи з цього починали ремонт певного житлового фонду держави в певних регіонах. А не спочатку ми ремонтуємо умовний старий санаторій для ВПО бог зна де – а потім виявляється, що туди ніхто не хоче їхати. Наслідок не має йти поперед причини. Спочатку маємо чітко розуміти, скільки і якого потрібно житла, і, відповідно, коштів, а потім вже братися за створення житлового фонду.