Реформа місцевого самоврядування. Фініш

Державні уми задумалися, чи не занадто місцева влада добре живе?

Скільки було фанфар про кардинальні реформи місцевого самоврядування! Що це найвдаліша реформа влади, від якої міжнародні структури у захваті.

Що сталося реально? Держава частково скинула з себе навантаження утримання територіальних громад. Відбулося укрупнення районів шляхом об'єднання кількох дрібних на один. Замість кількох невеликих сільських громад утворилися більші. Не добровільно, відповідно до Закону «про місцеве самоврядування в Україні», а адміністративним шляхом. Відповідно, було ліквідовано «зайві» районні та сільські РАДИ як представницькі та дорадчі органи.

Усе це позиціонувалося як початок глибшої реформи місцевого самоврядування. Гучно говорилося, що внаслідок цих дій збільшилися бюджети місцевих територіальних громад. Хоча зрозуміло, що якщо в результаті додавання 1+1+1 виходить 2, то це більше ніж 1. Зрозуміло, що й не 3. Але це був старт. Та ще передбачали в результаті такої арифметики перекласти частину державних функцій на місцеві бюджети. Ось дороги, наприклад, крім загальнодержавних, існують і місцевого значення. А якщо так, то повинні й ремонтуватися за рахунок місцевих бюджетів.

На щастя, такого перекладення функцій не відбулося. Почасти й через те, що державний механізм «відкатної економіки» отримав би зменшення своїх корупційних бюджетів.

Ну та гаразд би. Хай би все йшло й надалі «успішно». Але ось державні уми задумалися, чи не занадто місцева влада добре живе? І вирішили забрати у них ПДФО (податок на доходи фізичних осіб) на виплати військовим.

Справа в тому, що ПДФО сплачується по місцю дислокації військової частини. Нині із сіл вигребли майже все чоловіче населення. З одного боку, необхідно захищати Батьківщину від агресора. Хто ж сумнівається! З іншого боку, ухилянти суцільно жителі міст. Та й не може сільський мешканець заплатити за «откос». Грошей у нього таких не має. А у міського «патріота» вони є.

Ну і опинились селяни суцільно в армії. Часто й сини та їхні батьки. Держава намагається дати їм єдине що може - порівняно гідну зарплату. З якою, навіть військовим, необхідно заплатити ПДФО. Саме на нього замахнулася центральна влада. Але не лише із зарплат військових. Скоріше зі всіх. Тому що розділити та адмініструвати цей податок окремо на військових та окремо на всіх інших, становить додаткові труднощі.

Пояснюється все тим, що від жиру стали гроші на місцях витрачати абияк. Згадали славетні барабани. Хоча у селі барабани ніколи не купили б. Це трюк міських адміністрацій. До того ж у наших бійців у селах залишилися батьки, сестри, дружини з дітьми. І бідна інфраструктура.

Запитань два. З реформою місцевого самоврядування як? Зрозуміло, що війна. Тоді хоча б не треба хвалитися завчасно про її успішність.

Друге. Реформи місцевого самоврядування неможливі без розвитку місцевих бюджетів. Особливо на селі. Чи хтось чекає, що помре старше покоління? І буде на селі зовсім безлюдно?

І ось вступили в суперечку дві сторони, одна доводить, що не можна під час військового стану ремонтувати тротуари та закуповувати барабани. Інша згадує яйце по 17 грн. за 1 шт. замість дронів. У кожної сторони своя непохитна думка.

Бюджетний кодекс у країні залишився, по суті, радянським. Все зібрати нагору і потім поділити справедливо. Якщо вийде. Міняти ці принципи намірів не видно. Я не говорю про час «зараз». Але не видно й у перспективі. Тому що така система побудови є основою грандіозної корупції. Хто що ділить, той те і має. Тому й дотації із субвенціями «під відкат». А тут потік вичерпується…

Знову те саме. Як поділити за справедливістю. А ми дивимося в подиві!