Приблизно в той самий час в Європі виникла ідея зробити континент першим кліматично нейтральним. А в подальшому - виробляти лише таку кількість парникових газів, яку в природній спосіб зможе поглинути екосистема. Україна, якщо хоче до Євросоюзу, має дотримуватися тих самих принципів.
Окремим етапом розвитку Зеленого курсу є принцип “Polluter pays” або “Забруднювач платить”. Він був упроваджений в ЄС 2004 року, і дійсно став ключовим в екологічній політиці Євросоюзу. Ним передбачається, що витрати по запобіганню чи зниженню забруднення, а також заходи, спрямовані на відновлення довкілля, несуть відповідальні за, власне, це забруднення. Тобто заводи чи підприємства.
У травні цього року Україна також взяла на озброєння цей принцип. Президент підписав закон про створення Державного фонду декарбонізації та енергоефективної трансформації. Отже, кошти з податку на викиди СО2 будуть спрямовані на енергоефективні цілі. Ну а податки будуть сплачувати підприємства. Що, звичайно, дуже логічно. Але є “але”.
Річ у тім, що Європейський шлях зеленого курсу та досягнення вуглецевої нейтральності триває вже більше 30 років. Екологічна модернізація в Європі почалася у 80-х роках і проходила здебільшого за підтримки держави. Поступовий, тривалий та комплексний процес дозволив промисловості Європи суттєво зменшити вплив забруднюючих речовин на довкілля. Отже: спочатку була допомога, потім, при розроблених механізмах, зрозумілій політиці та сталій економіці - збільшення навантаження на самі підприємства.
До речі, сам перехід на принцип “забруднювач платить” згідно директиви Європарламенту 2004/35 /ЄС, тривав щонайменше 3 роки. Так, “забруднювач платить”, але ЄС, при цьому, допомагає в екомодернізації, покриваючи значну частку витрат. Для цього існують Фонди та гранти. Наприклад, Фонд згуртування (Cohesion Fund) та Європейський фонд регіонального розвитку (European Regional Development Fund, ERDF).
Державна підтримка в цьому випадку, здебільшого, заборонена. Проте насправді держави сприяють цій допомозі. Скажімо, звільняючи від оподаткування. Наприклад, у Чехії в 2012 році 9 обовʼязкових до оподаткування викидів забруднюючих речовин замінили на 4 (Законом Act No. 201/2012). Або ж, скажімо, в Німеччині ще за часів канцлера ФРН Гельмута Коля, при запровадженні податку на СО2 уряд домовився з представниками індустрії зі значними викидами, що компанії, особливо на сході, проводять екомодернізацію в обмін на незапровадження податку на викиди СО2. Тобто шлях до виконання принципу “забруднювач платить” не був миттєвим, і насправді йому передувала колосальна підтримка держави. Яка, до речі, існує і досі.
Тільки цього року в ЄС на декарбонізацію металургії вже виділили 8,7 млрд євро. Ця допомога включає в себе прямі гранти та пільгові кредити, а також покриття операційних витрат. Основні кошти зможуть отримати підприємства, на яких буде здійснюватися перехід від киснево-конвертерної технології до виробництва заліза так званого прямого відновлення. Нове обладнання дозволить скоротити викидні, а отже - і витрати підприємств на покриття забруднення.
Ще на початку 2000-х я був свідком одного цікавого експерименту в гірничо-металургійній галузі. Певному підприємству залишили екологічний податок за умови, що воно той податок в повному обсязі використає на екологічну модернізацію по зменшенню викидів. Результат був просто приголомшливим. Французькі електрофільтри компанії “Спейк”, які тоді були встановлені, працювали аж до 24 лютого 2022 року. Тобто навіть після 20 років роботи вони дозволяли зменшити викиди до 50 мг на кубічний метр. Що, власне, відповідало нормам ЄС.
Можливо, саме сьогодні нам варто скерувати державну політику в цьому питанні до правил, які запроваджені ЄС, та які вже експериментально довели і нам свою ефективність.