– Сашко, повертай назад! Це був наказ!
– Який наказ? Там батю, комбата, накрило вогнем. А
якщо його поранило?
Довго не роздумуючи, хлопець кинувся в саме пекло.
Інші пішли за ним. Уже світало, коли повернулись. Та не було з ними ні комбата,
ні Сашка… Це означало лише одне: полон.
Та
звідкись почувся крик:
– Батя, скільки разів казали: досить запихатись
солодким. А ти що? То булочки десятками, то цукор ложками. Я ж тебе так міг і
не дотягти!
Сашкові було трохи більше 18. На вигляд він –
звичайний підліток. Малий, худий, але вже хто знає скільки часу тяг на собі
нашого комбата. А для нього, щоб ви розуміли, ми між собою дали прізвисько
Центнер. І, повірте, то було не просто так.
– Забирайте Батю. Живий, ноги трохи постраждали,
але то таке. Він мені весь шлях казав, що я його ще й транспортую неправильно! – з
посмішкою на обличчі розповідав хлопець.
Десь через місяць Батя вже знову був у строю.
– Ну що, Сашко, давай з батьками твоїми зв’яжемось. Хочу
подякувати їм, що тебе героєм виростили.
– А в мене немає батьків. Ніколи я їх не бачив.
Може, десь вони й існують, але то просто формальність.
Батя на секунду розгубився, підбираючи слова, а
потім мовив:
– У мене, знаєш, сина ніколи не було. А тепер
з’явився. Сашком звати.
З батьківською любов’ю комбат обійняв юнака:
– Дякую за життя, сину…
Подякуймо й ми справжнім українським Героям за відвагу та безстрашність у бою!