Для багатьох з нас новий календарний рік розпочався 24 лютого з ракетних ударів та реву танкових колон.
22 лютого 2022 року я виїхав до Києва для участі в черговому пленарному засіданні Верховної Ради. Тоді я востаннє бачив Маріуполь. До столиці їхав із важким серцем.
За два дні путін оголосить про “спецоперацію”, а росіяни почнуть брутальний наступ на Харків, Херсон, Суми та Чернігів, бомбардуватимуть столицю.
Тоді світ завмер в очікуванні, міркуючи, як довго протримається Україна. Маючи добре фінансовану армію, росія силилася "захопити Київ за три дні". Натомість отримала принизливого ляпаса. І не лише від ЗСУ. Звичайні люди виходили на вулиці з коктейлями Молотова, стріляли по БТРам із дробовиків. Окупанти прорахувалися.
Першу п’ятницю великої війни вже майже не пригадаю, як і наступні дні. Лік вівся на “перший день”, “другий, третій, четвертий…”. І так до 24 березня. А потім пішли місяці. Теж “перший, другий, третій…”. Але все ще був лютий.
З моїм рідним Маріуполем зв’язок обірвався другого березня. Окупанти підірвали обладнання та вежі українських операторів телефонного зв’язку. Я не знав, хто з важливих для мене людей був ще живий, а кому пощастило менше. Намагався дистанційно допомогти кожному, хто мав намір виїхати: через знайомих, волонтерів… Рідну матір теж вдалося евакуювати аж у березні. Її прихистили в себе добрі знайомі на Білосарайській косі. А через два дні в її маріупольську квартиру прилетів снаряд. Квартира обвалилась на цілий поверх.
Далі була робота у Раді та в комітеті, допомога фронту й мирним. Друге, мабуть, навіть більше: автомобілі, квадрокоптери, одяг, когось вивезти-привезти, підлікувати… Нескінченно. Ми всі пливли в одному човні. І продовжуємо в ньому плисти.
Минув рік страшної війни. І кінця їй не видно. Насправді ми пливемо довше. Просто саме цей рік зробив величезний зсув у нашій самосвідомості. Ми нарешті вголос почали говорити, хто ми та чого прагнемо.
І окупанти стали просідати. Пішли “знаки доброї волі”: Київщина, Херсон, більш дрібні, але не менш важливі населені пункти. Ворог почав “готувати” нас до зими: бомбити енергетичні об’єкти, аби всі ми - разом зі старими людьми, жінками та дітьми - замерзли у своїх власних квартирах, аби сиділи без світла та змусили керівництво нашої країни капітулювати. Та й тут росіяни прорахувалися: кав’ярні встановлювали генератори та допомагали людям готувати їжу, ми встановлювали буржуйки та співали пісні під гітари на темних вулицях. Поки наші енергетики проявляли справжній героїзм та відновлювали системи.
Паралельно із цим в росії пройшла хвиля мобілізації. І всі зрозуміли, що ця війна надовго. Тепер лише від нас та наших партнерів залежить, на скільки саме. Так, ми стримуємо агресора на своїй території. Адже всі розуміють, що в разі нашої поразки він піде далі. Єдине, що нам потрібно від союзників, це ще більше зброї. Аби покінчити із цим якомога скоріше. Затягування війни - це величезні та непоправні втрати людських життів. Це ще більше руйнувань по всій країні.
Мене зараз дивує ось який момент. Після окупації Криму соціологи «Левада-центру» провели опитування серед мирного населення росії. Всі вони, як один, раділи, що Крим тепер “їхній”. Однак визнавали, що жити їм особисто після цього “приєднання” стало гірше. Тобто, рівень життя впав. З повномасштабним вторгненням так само, адже гроші не йдуть на ремонт гнилих труб, доріг чи навіть їжу у шкільних їдальнях. Тепер всі їхні податки йдуть виключно на війну. Чому вони радіють зараз? Що особисто кожному росіянину дає “визволення України від нацистів”? Ще більше дно. Але люди, які ВЖЕ на дні, тієї різниці не відчувають.