Річниця повномасштабної агресії: москва продовжує лякати?

Продовжуємо досліджувати інформаційно-психологічні операції росії проти України

Днями виповнюється рік, відтоді, як росія почала неприховану масштабну збройну агресію проти України. Рік мужності, єдності, перемог і надій на ключову перемогу в майбутньому. Рік війни багато розставив крапок над «і»: ми пересвідчились, що немає ніякої «другої армії світу», що росія сильно обмежена в своїх економічних та воєнних потугах, а Україна навпаки – може демонструвати міць і давати гідну відсіч агресору, хай і за допомогою західної підтримки.

Також ми могли пересвідчитись і в тому, що росія протягом року проводила потужну інформаційну кампанію проти нас, намагалася налякати, дезінформувати, посіяти паніку. Нас лякали блекаутом взимку, провокатори писали, що необхідно відкрити кордони для всіх, щоб українці втікали від холодної зими до Європи, постійно тиснули на свідомість українців, що нам ніколи не відвоювати Херсон, Харківську область, інші окуповані території, що Захід нас «зливає», що конфлікт на роки і ми не маємо шансів на успіх. Так само, ці страшилки потім розбивалися об конкретні факти й розвіювалися від конкретних дій – ми звільняли людей і території, пережили зиму, продовжуємо отримувати допомогу від Заходу, про що свідчить нещодавній візит президента США Байдена до Києва, який став для багатьох несподіванкою.

Проте, і зараз інформаційно-психологічні операції росії не припинилися, особливо – на річницю повномасштабного вторгнення, коли чимало українців чекають масовані ракетні атаки, новий повномасштабний наступ, в тому числі й на Київ. Всі ці вкиди з часом лопнуть, як мильні бульбашки, а ми в цьому допоможемо.

Отже, як росія лякає нас на річницю війни і чому її інформаційна атака знову провалиться?

З останніх інформаційних атак москви можна виділити нещодавнє звернення путіна до федеральних зборів рф, вірніше, окремі його месседжі, які поширили російські ЗМІ та пропагандисти. В цілому, виступ путніна був нецікавим й був схожий на маячню втомленого хворого діда (яким він, в принципі й являється). Але давайте виділимо кілька його тез.

Він знову зробив акцент на ядерній зброї. Звісно ж – у росії інших аргументів немає, але цікаво що путін не банально погрожував ядерним кийком, а заявив, що росія виходить з договору про стратегічне наступальне озброєння – мовляв, тепер все, будемо нарощувати ядерний арсенал, випробовувати нові ракети тощо. Проте, наступного дня в кремлі дали задню й пояснили, що «росія продовжить дотримуватись обмежень на кількість озброєння в рамках цього договору». Така заява співпала з випробуваннями ракети «Сармат», які, як зазначають аналітики, виявились провальними. А скільки розмов було?

Звісно ж Путін наголосив про те, що задачі т.зв. «спецоперації» будуть продовжуватись до повного їх досягнення. Ці слова, як і раніше були інтерпретовані тим, що, мовляв у росії величезний людський та воєнний ресурс і вони будуть постійно мобілізовувати все нові й нові сотні тисяч солдат. Але знову ж, якщо відійти від цих страшилок й з холодним розумом подивитись на цю ситуацію, то логічно, що якраз ці ресурси доволі обмежені. Це показав хід подій з кінця вересня минулого року – коли було оголошено часткову мобілізації – до теперішнього часу. Сьогодні, як зазначає генерал С. Наєв, на території України присутні приблизно 340.000 російських військовослужбовців, що більше, ніж перед вторгненням рік тому. Але ж хіба ця орда мобіків, зеків й залишків професійного війська змогла якось переломити хід військової кампанії? Взяття Курдюмівки, Соледару, лівої стінки сараю в Бахмуті – це й всі досягнення за півроку «великої російської армії».

Тому, перед тим, як лякатись мільйонам російських солдат, які мають знову і знову прибувати до України, варто просто логічно подумати: а чи зможе росія якісно їх навчити, одягнути, оснастити? Чи витримає її економіка таке навантаження, ще й в умовах санкцій й подальшого закручування гайок? Окреме питання – де знайти таку кількість офіцерів, сержантів та прапорщиків, щоб керувати цією ордою? А мова йде про десятки тисяч добре підготовлених командирів.

Ну і звісно – куди ж без нового масштабного наступу та масованих ударів? Почнемо з останнього. Хіба за рік війни когось якісно можна налякати сигналом повітряної тривоги, ракетами, дронами? Звісно, в багатьох людей і досі спостерігається страх в подібних ситуаціях, що можна зрозуміти – навіть людині зі стабільною нервовою системою, психологічно важко це переживати, як мінімум – неприємно. Але якщо росія випустила за останні 365 днів близько 5000 ракет не знищивши нашу енергосистему, транспортну, цивільну, військову інфраструктуру, то що вартують 100-150 ракет, які росія може виділити на річницю вторгнення? Єдине, що не треба нехтувати сигналами повітряної тривоги та бути обережними, але це правило має бути незмінним – незалежно чи є ескалація, чи її немає.

Масштабний наступ вже дотично згадувався вище, коли йшлося про здатність росії мобілізовувати все нові й нові партії гарматного м’яса. Окремо зазначимо, що голова ГУР МО К. Буданов нещодавно заявив, що великий наступ вже почався, просто його не всі здатні помітити, мовляв – ось і все на що вони здатні. Й дійсно, якщо тверезо порозмислити, наївно очікувати нові кілометрові колони, які сунуть на Київ, чи на Волинь, чи то на Чернігівщину. Все упирається в те ж саме – нездатність росії забезпечити своє військо технікою, амуніцією, боєприпасами. Між іншим, тема зі снарядним та ракетним голодом підіймалася ще до нового року. А найголовніше, що Україна теж не сидить склавши руки – покращується кількісна і якісна ситуація у силах оборони, ми переходимо на найкращі західні зразки озброєння, розширюється західна допомога (й не тільки західна).

Звісно, ІПСО росії ще будуть тривати, адже ворог розуміє, що не зважаючи на свої провали, війна триває і по переду ще ключові бої, як й з утримання натиску ворога, так і зі звільнення Півдня, Донбасу та Криму. Тому російські ЗМІ, блогери, ботоферми будуть й надалі активізовуватись та знову погрожувати українцям тими чи іншими колапсами, загрозами, викликами. Тим паче, що поволі за кордоном активізуються колишні українські блогери, журналісти, політики та лідери суспільної думки, які полишили Україну після повномасштабної війни, а зараз свідомо чи несвідомо підіграють державі-агресору. Але завдання простих українців триматися й вірити в Сили оборони, а з ІПСО ворога та його інформаційними атаками справляться кіберполіція та інші спеціальні служби.