Компенсація за використання приватного житла під час збройного конфлікту.

Яка роль держави?

Останні роки, зокрема за ініціативи правозахисної спільноти, держава почала приділяти увагу питанням компенсації громадянам за пошкодження чи руйнування їх житла в результаті збройного конфлікту на сході України.

Але насправді це не єдина проблема в умовах збройного конфлікту, яка вже давно існує в площині захисту права на власність. Уваги також потребує питання компенсації за використання майна у військових цілях. Йдеться про  непошкоджене майно, яке використовується чи то для проживання військових, чи для розміщення медичного пункту або інших потреб.

І якщо для власників пошкодженого чи зруйнованого майна уряд здійснив певні спроби закріпити механізм виплати компенсації у відповідній постанові, то громадяни, які поступилися своїм житлом для потреб військових, поки залишаються на «роздоріжжі», не розуміючи, як захистити свої права.

Зокрема, у такій ситуації опинився пан А., який разом із  сім’єю у березні 2019 року втратив доступ до свого єдиного житла. Мова йде про квартиру, право на користування якою вони мають відповідно до житлового законодавства з подальшою можливістю приватизації.  Пояснення від військових було простим —  квартира знаходиться в будинку біля «лінії зіткнення» на сході України, де триває збройний конфлікт. Проте, до сьогодні будинок, в якому знаходиться квартира пана А., є неушкодженим і в ньому тимчасово розгорнуто медичний пункт.

Тут важливо зазначити, що втручання у право власності громадян не є «забаганкою» держави. Держава часом вимушена це зробити з огляду на обставини та тривалість збройного конфлікту. Адже необхідно забезпечити солдатів житлом, які беззаперечно мають жити в комфортних умовах, наскільки це можливо в такій ситуації, відпочивати, набиратися сил. Також необхідно облаштовувати спеціальні приміщення, наприклад, склади, медпункти тощо.

Водночас,  саме по собі проживання цивільних неподалік або у зоні бойових дій несе великі ризики для їх життя та здоров’я. Тому завданням держави є вжиття всіх необхідних заходів аби захистити громадян від потенційної небезпеки, зокрема шляхом примусу переселення до безпечніших будівель чи населених пунктів.

Тобто втручання у право власності людини з метою захисту важливих суспільних інтересів може бути виправдане.

Але ж як захистити права людини, яка поступилася своїм правом на власність у такій ситуації?

Відповідно до практики міжнародних судових установ,  за певних обставин особа має поступитися та передати контроль над своїм майном державі. Однак такий контроль повинен мати правове підґрунтя в національному законодавстві та відповідні компенсаційні механізми.

Так, у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» Європейський суд з прав людини наголосив, що у разі виникнення збройного конфлікту держава зобов’язана в найкоротший термін гарантувати своєчасне і дієве відшкодування збитків у зв`язку з втратою доступу до житла, земельних ділянок та іншого майна, яке залишене біженцями і внутрішньо переміщеними особами. Це має відбуватись незалежно від проведення в цей момент переговорів про вирішення збройного конфлікту або про статус конкретної території.

Що ми наразі маємо в Україні, можна прослідкувати на прикладі пана А., про якого згадувалось раніше.

Для того, щоб захистити своє право на власність, він вирішив звернутися до суду.

Під час судового провадження у справі №  640/28111/20 відповідачі Кабінет Міністрів України та Міністерство оборони України стверджували про можливість вирішення порушених позивачем питань відповідно до окремих чинних постанов Кабінету Міністрів України. Однак, суд відхилив ці доводи, оскільки було з’ясовано, що 

●       постанова КМУ від 18.12.2013 №947 (із змінами від 02.09.2020  №767) встановлює механізм надання та визначення розміру грошової допомоги лише [титульним] власникам і лише за зруйновані житлові будинки (квартири);

●        постанова КМУ від 02.09.2020 №767 регулює механізм використання коштів, передбачених у державному бюджеті за спеціальною програмою для компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких, знову ж таки, зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру;

●       постанова КМУ від 31.01.2004 №422 вирішує питання надання тимчасового житла особам, які не мають або втратили майно з певних причин, однак не відповідає на питання про правові підстави користування майном військовими та не вирішує питання компенсації за таке користування.

У випадку пана А., по-перше, квартира не перебуває у його власності, а наявний ордер підтверджує право на користування нею. Важливо наголосити, що таке право на користування, відповідно до практики Європейського суду з прав людини охоплюється поняттям «власність» та  підлягає захисту.

По-друге, судом не встановлено, що відповідне житло було зруйновано, непридатне до проживання чи не підлягає відновленню. Більше того, пан А. все ще має намір повернутися до своєї рідної домівки після закінчення ООС.

З огляду на всі ці обставини суд дійшов висновку, що чинне національне законодавство не містить положень, якими було б урегульоване питання використання майна цивільних осіб військовими, зокрема, з метою дислокації військових.

Це призводить до юридичної невизначеності, оскільки залишається незрозумілим чи зможе пан А. відновити своє право на користування житлом, за яких обставин та через який період часу, яким чином будуть компенсуватися витрати на утримання житла, в тому числі комунальні послуги, інші витрати в разі пошкодження житла, яке залишилось придатним для проживання.

На кого ж тоді покладено обов’язок з розробки відповідного акту?

З аналізу законодавства все досить очевидно. Оскільки забезпечення проведення державної політики  у сферах правової політики, законності, забезпечення прав і свобод людини та громадянина покладено на Кабінет Міністрів України, саме цей орган і є відповідальним.

Тому  у справі пана А. суд визнав протиправною бездіяльність Кабінету Міністрів України у зв’язку з відсутністю нормативно-правового акту для врегулювання використання майна цивільних осіб військовими та зобов’язав вчинити необхідні та достатні дії для ухвалення такого акту.

Наразі судове рішення оскаржено до апеляційної інстанції і, відповідно, не набуло статусу остаточного.

Однак, важливо наголосити, що необхідні дії законодавчої та виконавчої влади для вирішення проблем, які сьогодні виникли у громадян із захистом прав, порушених унаслідок збройного конфлікту на сході України, мають проводитися не постфактум прийняття судових рішень, а до виникнення спірних питань.

Не можна покладати всі виклики та складні питання тільки на суди. Необхідно діяти на випередження, хоча це часом досить складно.

Чим раніше буде розроблено та впроваджено ефективні правові механізми, тим менше негативних наслідків доведеться долати після закінчення збройного конфлікту або звернення осіб для захисту своїх прав до Європейського суду з прав людини.

Валерія Лутковська, Жанна Лук’яненко, адвокатки, експертки ГО «Український інститут з прав людини»

Статтю підготовлено в межах проєкту «Компенсація використання приватної власності військовими в ході проведення АТО/ООС: законодавчий та практичний аспекти», що реалізується в межах Програми ООН із відновлення та розбудови миру за фінансової підтримки уряду Королівства Нідерландів. Думки, погляди та матеріали, представлені в межах проєкту, належать виключно авторам та не обов’язково відображають погляди та позицію ООН та уряду Королівства Нідерландів.