Якби поляки вчились так, як треба, той мудрість була би своя

Суперечки довкола римсько-католицьких храмів Західної України, тривають віддавна і не припиняться, вочевидь, ніколи.

Суперечки довкола римсько-католицьких храмів Західної України, тривають віддавна і не припиняться, вочевидь, ніколи. Востаннє конфлікт розгорівся 2018 р. навколо храму Стрітення Господнього у Львові. При цьому римсько-католицька сторона наголошує на своєму історичному праві володіти цими храмами. Найчастіше в дискусіях із цього питання говорять про зміну конфесійного ландшафту в Західній Україні після завершення другої світової війни: якщо раніше домінуючою конфесією у тому ж Львові були римсько-католики, а домінуючою національністю – поляки, то після операції «Вісла» головною національністю Львова стали українці, греко-католики за віровизнанням.

Зрештою, такий самий прецедент після операції «Вісла» маємо й у Польщі, коли римсько-католики зайняли греко-католицькі храми на тих місцях, звідки були виселені українці, та використовували й почасти використовують їх донині.

Та головне питання в тому, чи зміна етнічно-конфесійного ландшафту це єдиний аргумент у цій суперечці, чи є ще й інші підстави, які дають українцям право претендувати на римо-католицькі храми Львова та Західної України? Дуже часто ми чуємо від поляків, що то їхні предки за свої кошти зводили ці костели, тому історично справедливо, щоб їх повернули тим, хто платив за їхнє зведення. І тут важливо зазначити, що платили за їхнє зведення не лише поляки, німці, угорці та інші римо-католики, які мешкали на Західній Україні. А платили за них також українці чи, як тоді вони звалися, русини. Латинникам передавалися маєтки, які до того належали Руській Церкві, з чого, власне, й утримувалися та будувалися костели, і то не лише парафіяльні, але й монастирські.

Наприклад: мазовецький князь Земовіт передав домініканцям у м. Белзі (нині Червоноградський район Львівської області) маєтність, яка належала наміснику холмського православного єпископа. Крім цього, наші предки напряму фінансували костели. Так, відома грамота з 1390 р. на утримання костелу в Страхотині (Сяноцька земля), грамота 1401 р. холмського римо-католицького єпископа на утримання парафіяльного костелу в с. Липа і т.д.

Тобто практика, коли костели утримувалися насамперед за рахунок спеціяльного податку на це, яким обкладалося місцеве православне населення, стала загальною для Галичини принаймні з XV ст. Причиною цього було те, що на початках латинників було надто мало, особливо в сільських місцевостях, і утримати за їхній рахунок парафіяльні костели було неможливо, тому для цього поборами обкладали місцеве руське населення, яке складало більшість, але належало до іншої конфесії. Таким чином українці Західної України, яка входила до складу Корони Польської, напряму й безпосередньо брали участь у фінансуванні будівництва й утримання римо-католицьких костелів.

На даний час виникає питання, а чи потрібна римсько-католикам така кількість храмів щоб забезпечити духовні потреби всім бажаючим? Правду сказати, на даний час ні польська спільнота Львова, та інші нацменшини римсько-католицького віровизнання не могли і досі не можуть заповнити й утримати ту величезну кількість колишніх латинських костелів, яка існує в місті Львові.